Демон дня

На стіні, за його спиною, висів плакат з літаючою тарілкою та написом “Хочу вірити”. Хлопець сидів в офісному кріслі та наговорював у диктофон у мобільному.

“Знаєш цей дзвін у вухах, що лунає у тиші?

Може не знаєш. Виявляється, цей дзвін чують не всі.

Ще у дитинстві, коли намагався заснути, помітив цей дзвін. Він кожного разу не давав заснути. Наче відлуння кожного твого подиху, кожного шороху, кожного руху. Наче відлуння кожного відлуння резонує утворюючи цей дзвін. А я малий, як пояснити комусь, що чуєш щось у тиші?

Як я дізнався що дзін чують не всі?

Дуже просто. Тиждень тому дзвін у лівому вусі зник. Це мене занепокоїло і порадувало водночас. Тепер із дзвоном тільки в одному вусі стало ще важче засинати.

Трохи провівши дослідження, зрозумів, що так, у якогось там відсотка людей є цей дзвін. Але чому в мене зник лише в одному вусі? Це поліпшення?“

Його перервало повідомлення. Він повернув телефон.

Сповіщення: “Одне повідомлення від Бодя”.

“Шева привіт. Якщо ти сидиш нудьгуєш, як завжди… Короче, тут є справа. За інформацією різних джерел, у селі Дринди знайшли цілий сарай трупів. Тільки я не зрозумів людських чи ні. Зараз перешлю адресу. Треба зібрати всю інформацію до того, як уряд  все приховає.”

Відірвавшись від стільця він почав збиратись. Згріб з полиць запасні батареї, кинув у сумку, що стояла під столом. Перевірив заряд фотокамери.

Натягнув окуляри та кепку, вже був готовий виходити, але повернувся до столу. Взяв та накинув на шию бейдж з настільної лампи. На ньому напис: “Леонід Шевченко. Центральна газета. Репортер”.

Спустившись офісними сходами, репортер сів у машину. За півгодини він вже їхав трасою Київ-Житомир.

З’їхавши з траси на грунтову дорогу він проїхав повз знак “Дринди 20”.

Із кожним кілометром дорога ставала все гірше. Йому доводилось частіше зменшувати швидкість на вибоїнах та нерівностях.

Невеликі будинки, наче з минулого століття, поступово наближались. Зупинивши машину поруч із першим будинком, Леонід вирішив подзвонити другу.

— Бодя, ти так і не надіслав мені адресу.

“Яку адресу?” — разом із здивованим голосом почав наростати писк.

— Як це яку. Ти у голосовій просив приїхати у Дринди, і ось, я тут.

“Ой так, Дринди. Сонячна 66. Вибач, зовсім забігався.”

— Добре, буду шукати.

Завершивши розмову він ще декілька хвилин сидів, намагаючись ввести адресу у навігатор.

Навігатор не показує куди їхати. Навколо жодної людини, чи признаків їхньої наявності.

Увімкнувши диктофон Леонід надавив на педаль газу та поїхав повз старі дерев’яні паркани. Густа лоза дикого винограда та плющу майже повністю покривала більшість парканів, ховаючи ворота та можливі ходи.

Зупинившись коло чергової таблички, він намагався розібрати текст, що майже повністю відцвів. Вдавалось прочитати деякі літери: “Со-яч-а”.

Просуваючись далі вулицею він помітив за одним із парканів першу живу людину у цьому селі.

Перекинувши лямку сумки через плече він вийшов із машини та підійшов до паркану.

Спиною до нього у білій мантії  та хустці стояла жінка.

— Пані, вибачте, — гукнув він.

Вона, мабуть, не почула.

— Пані, — крикнув він.

— Так, любчику, — обернувшись сказала вона.

— Можете допомогти? Я шукаю дім за адресою Соняшна 66.

— Так, це тут, — договоривши, вона розвернулась та пішла.

Після секунди роздумів Леонід штовхнув ворота. Ті зі скрипом відчинились і так само зачинились коли він пройшов.

— Пані, заждіть, — прискорюючись казав він.

Вона махнула рукою, зупинившись коло дерев’яної хатини, що виглядала наче збиті докупи дошки.

— Сюди.

Зайшовши всередину, хлопець обвів поглядом вміст хатини. Всередині все припало пилом та затянуто павутинням.

Він спантеличено обернувся почувши, як за спиною грюкнули двері. Почувши, як колодка проїхалась вздовж дверей, він ринувся до них. Штовхав. Бив.

З-за дверей не доносилось ані звуку. Тиша всередині гучнішала.

— Випустіть мене! Випустіть! — кричав він, але не чув навіть власного голосу.

Діставши телефон, він подзвонив тому, хто його сюди відправив.

— Бодя, я у Дриндах, куди ти мене послав вранці, мене закрили.

“Які нафіг Дринди? Де це взагалі?”, — пролунав здивований голос з телефону, — “Я казав, що тебе скорочено, ти маєш звільнити приміщення до кінця тижня. Чого ти там кряхтиш?”.

Тиша поглинає його. Здавлює. Від неї наче вибухає голова.

Його серце колотиться як навіжене, чолом він вперся у двері. Впустивши телефон та затуляючи вуха руками Леонід намагається вгамувати той писк, що тільки наростає, заглушаючи все навколо.




Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Інтерни Шипмана
Історія статусів

11/05/24 21:05: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап