Демон ночі

Під ранок набігли зіваки. Вони були налякані новинами, але не настільки, щоб не прийти подивитись.

Хтось покликав сержанта, єдиного полісмена у окрузі. Той ледь не втратив свідомість від побаченого. Навіть після другого року проживання в селищі, бачивши, як забивають худобу, він був не готовий до такого.

Опанувавши свої емоції він викликав підмогу зі столиці.

Через декілька годин біля паркану зупинився чорний ланос. Відкрились дверцята і вийшов чоловік у костюмі. Поправляючи довгі вуса, він переступив паркан та підійшов до сержанта, що підпирав спиною стіну.

— Детектив Шевченко, — представився вусач, — Що в нас тут? — звернувся він до сержанта.

Зазирнувши у розпахнуті подвійні двері, вусач побачив людей, що тинялись хлівом.

— Салага, — знову звернувся він до сержанта, — У тебе люди на місці злочину витоптують усі докази.

— Я намагався, — виправдовувався сержант, — Вони мене не слухають.

Детектив зітхнув. У виразі його обличчя промайнула тінь розчарування. Він махнув рукою та направився до хліву.

Зайшовши всередину він голосно свиснув, щоб привернути до себе увагу.

— Всі геть з місця злочину, — крикнув він, та махнув рукою у напрямку дверей.

Із розчаруванням на обличчях, наче програли у лотерею, люди почали виходити на подвір’я.

— Так, а де тіло? — із цікавістю запитав детектив.

— Яке тіло? — очі сержанта забігали, — Ось же вони всі.

— Має бути людське тіло. В такому разі це хибний виклик.

Під супровід падіння різного приладдя, з протилежного кінця пролунав пронизливий жіночій крик.

Полісмени ринулись на звук.

На підлозі, між полицями лежало тіло чоловіка. На його синьому обличчі застигла маска жаху.

— Вам потрібне було тіло, — сказав сержант допомагаючи жінці підвестись.

Задзвонив телефон. Рука детектива потягнулась до кишені.

— Скільки вас чекати? — сказав він у слухавку.

“Ти не повіриш. Тут таке трапилось. Тоха каже, що то койот був. Став посеред дороги. Я кажу йому, та які койоти…”, — доносилось із динаміку.

— Скільки. Вас. Чекати.

“Нас евакуювали назад до Києва. Зараз візьмемо іншу машину.”

— Чудово, — випалив він поклавши слухавку, після чого звернувся до сержанта, — Опита́йте мешканців, я почну із місця злочину.

Оглядаючи тіло чоловіка, детектив дізнався дуже багато, але не зміг з’ясувати, що саме спричинило смерть.

По дві колоті рани. Дві на руці, наче він відбивився від когось, і за щось зачепився. Дві біля ключиці. Але, і ці рани не смертельні. Він міг померти лише від крововтрати. Але де кров?

Навколо чоловіка не було зачіпок, що могли роз’яснити обставини смерті. Решту приміщення детектив обстежив лише поверхнево. Люб’язні мешканці стоптали всю солому.

Він зовсім втратив відчуття часу. Робота його поглинула. Криміналісти вже мали приїхати. Він дістав телефон.

Гудки. Ніхто не бере слухавку.

Вже сіріло. Перспектива залишитись на ночівлю в цьому місці, зовсім не тішила детектива. Він вирішив відправитись на зустріч.

Виїхавши на трасу, він побачив на узбіччі бус криміналістів. Він вже мав намір сварити команду, але під’їхавши ближче помітив, що на водійському сидінні нікого. Крізь розбите лобове скло видно відкриті задні двері.

Розвернувши та зупинивши машину позаду буса, його взору відкрилась шокуюча картина. Папери, різні інструменти, ємності для доказів — все у повному безладі. До землі із машини звисала рука.

Вийшовши з машини, детектив помітив кривавий слід, що тягнувся до густої трави. Він підійшов до тіла у бусі. На шиї знайомі сліди, без крові навколо.

Від усвідомлення, що це сталось з людиною, з якою він працював багато років, у детектива трохи поколювало в ногах.

У його голові промайнула думка кинути все та поїхати у якесь безпечне місце. Де інші криміналісти та водій? Що як вони живі? Він не може їх кинути напризволяще.

Його рука потягнулась до пістолета на поясі. Іншою рукою він дістав телефон, натиснув виклик та кинув у нагрудну кишеню.

Під супровід гудків, повільними кроками він йшов слідами крові. У траві сліди боротьби та волочіння.

“Диспетчер”, — сказав телефон.

— Лейтенант Шевченко. На команду напали. Терміново пришліть підмогу до населеного пункту Дринди.

“Прийнято”.

Поламані стеблі трави привели до ще одного тіла.

“Дринди? Це де? Ми не можемо знайти це місце.”

Почувши якийсь шорохіт у траві, він повернувся вліво. Підсвічуючи ліхтариком місце, звідки гіпотетично лунав шум, він вдивлявся у високу траву.

Шурхіт з іншої сторони.

Стеблі трави виблискували у світлі ліхтаря. Також блиснули червоні очі. Очі чогось, що вистрибнуло із трави.

“Лейтенанте? Що сталось?”

Сили його покидали.




Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Інженери Голмса
Історія статусів

11/05/24 21:02: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап