— Я бачу таке вперше, — молодий лікар потер чоло. Він сидів у кабінеті Михайла Петровича, свого безпосереднього начальника.
Перед ним лежала медична карта пацієнтки.
— Чому не встановлений діагноз, Ігорю В’ячеславовичу? — Михайло Петрович несхвально глянув на колегу. — Я доручив цей випадок вам, бо ви найкращий паразитолог нашої лікарні.
— Діагноз? — молодий лікар схопився зі стільця. — Я тому і прийшов, що мій діагноз схожий на маячню. В черевній порожнині пацієнтки виявлено істоту невідомого походження. Це мені записати?
— Зустрінемось пізніше, — Михайло Петрович і собі встав із-за столу, натякаючи молодому лікарю, що консультація закінчена.
За кілька хвилин він стояв перед ліжком своєї небоги. Дівчина лежала із закритими очима й шкіра її була настільки бліда, що аж просвічувала. — Оксано, — потрусив Михайло Петрович її за плече, — прокинься-но. Нам необхідно взяти ще один аналіз. Ти їла чи пила щось сьогодні?
Оксана заперечно похитала головою. Потім розплющила очі. Темно-синій погляд втупився в саму душу головного лікаря.
— Ви вже знаєте, що зі мною?
— Не до кінця, — Михайло Петрович погладив Оксану по руці, — проте скоро дізнаємося.
Зайшла медсестра. Вона вправно перетягнула джгутом руку пацієнтки й набрала кілька пробірок чорної крові. Медсестра була в рукавичках, але було помітно, що їй бридко доторкатися до дівчини. Чутки поширювались лікарнею.
Михайло Петрович звернув увагу на живіт Оксани під тонким простирадлом. Той ніби жив власним життям — підіймався та опускався, йшов хвилями, скручувався, розповзався на боки та знову збирався до купи. Складалось враження, що в Оксані вирував клубок змій.
— Це мама винна, — тихо промовила дівчина.
Як відгук на її слова, двері палати розчахнулися й в середину влетіла гарна брюнетка з яскравим макіяжем. Це була мама Оксани та сестра Михайла Петровича — Іванна.
Іванна рано вийшла заміж і, завдяки своїй красі, доволі вдало. Народила трьох доньок. Все, чим вона займалась — це будувала світле майбутнє для своїх дітей.
— Ти не знаєш, що трапилось? — спитав Михайло Петрович сестру.
— Знаю! — відрізала Іванна. — Вона зірвала вчорашню репетицію!
Іванно рвучко підійшла, схопила Оксану за плечі, підтягнула й посадила, обперши спиною на бильця ліжка. Оксана зойкнула від болю.
— Я про все подбала, — звернулась вона до доньки. — Зустріч перенесена на сьогодні. Зараз на манікюр, потім у салоні вкладемо волосся і в бутік до Валентина. Він підібрав кілька стильних луків. О п’ятнадцятій нуль-нуль маємо бути на студії.
— Мамо-о-о-о, — протягнула дівчина, — подивись на мій живіт. Я не можу нікуди йти.
— То пусте, — Іванна відкрила сумочку й протягнула Оксані подвійний бургер, загорнутий в масний папір. — Воно просто… голодне. Я забула тебе попередити, що відтепер ти забуваєш про дієти й їси. Дуже багато їси!
Оксана видрала в матері з рук запропонований бургер і вп’ялась зубами.
Михайло Петрович стояв ошелешений.
— Іванно, що ти маєш на увазі під «воно»?
— Не думаю, що тобі варто про це знати, Михасю, — Іванна розвернулась до брата. — Я в твої справи ніколи не лізла. І тобі зась!
— Проте я наполягаю, — підвищив голос Михайло Петрович. — Що ти зробила з дитиною? Вона ж мені не чужа!
— Вона вже не дитина! — вискнула Іванна. — До того ж, Оксана сама погодилась прийняти це в середину себе.
— Ах ось що ти мала на увазі, коли запропонувала мені перемогу на цьогорічному конкурсі краси? Дядьку Михасю, вона ж мене обдурила.
Оксана закрила обличчя долонями.
— Іванно, якщо ти мені не поясниш усе тут і негайно, я зателефоную в поліцію!
Іванна поникла.
— То звичайне… бісеня… — в палаті запала тиша. — Пам’ятаєш бабу Сичиху, яка жила в самій дальній хаті на краю нашого села.
Михайло Петрович кивнув.
Про бабу ходили мерзенні чутки. Ніби вона хрещениця самого Вельзевула, володаря мух. Що парить свої старі ноги в теплій людській крові. Розриває могили, аби дістати кістки для заклять чи поласувати нутрощами. А щоб продовжити життя, має з’їсти хоча б одне немовля на рік.
— В тринадцять років я заключила із нею угоду, — повернула Іванна змарніле обличчя до брата. — І моє заміжжя, і бізнес мого чоловіка… І, навіть, твоя посада головного лікаря це все її заслуга. Бо я за кожного з сім’ї просила, прошу і буду просити.
— А що натомість? — Михайло Петрович струсонув сестру за грудки.
— Та вона недорого з мене бере… один викидень на рік. Привожу матеріал, загорнутий у пелюшку, кладу під двері. Пишу записку, чого хочу. На тому все.