Шепіт неба, крик зірок

Холодний вітер пробирав до кісток. Багряно-чорне небо з кожною хвилиною опускалося все нижче. Притискало до землі своєю важкістю. Тьмяні зорі, майже справжні, байдуже дивились на мене з висоти своєї недосяжності.

Хотілося втекти звідси, сховатися від голодних очей болотяних вогників, що перетворилися на зорі. І напевно, зміг би це зробити, якби не важкість небосхилу, що так невблаганно вдивлялась в мою душу. Намагаючись підкорити. Це буде легко. Я й так вже майже скорений, просто через свою впертість, заплющую очі, намагаючись не слухати шепіт зірок. Цей шепіт — найголосніше з того, що я будь-коли чув. Він називає моє ім’я, кличе мене. Єдине, що мені залишається — розплющити очі, підвестись і йти на голос, виконуючи його вказівки.

Але я лежу на холодній сирій землі, прикриваючи очі рукою. Щоб не дивитися вгору, не зустрічатися поглядом з небосхилом.

Я втратив багато крові, напоївши землю досита. Скоро смерть прийде по мене. Майже впевнений, що чую її кроки. Ця думка примушує мене прибрати руку з обличчя та розплющити очі. Якщо все одно помру — який сенс ховатись?

«Чому ти тут?» — небо чекає відповіді. А місцеві демони — жертву.

Посміхаюсь. Недовгою виявилась моя пригода. Відповісти? Хіба є у тому якийсь сенс, якщо жити залишилось лічені хвилини? Але з іншого боку — хіба тоді є сенс мовчати?

— Я хотів з тобою зустрітися, — шепочу небесам. — Хотів зрозуміти.

«І як?» — чую у своїй голові його голос, — «Зустрівся? Зрозумів?».

— Так, — моя усмішка майже щира. Бо врешті-решт зустрівся. — І ні.

Не став пояснювати, небо і так знає відповідь. І ця відповідь йому подобається. Я це відчуваю.

«Нічого не хочеш у мене спитати?».

— З чого така щедрість? — не ввічливо так розмовляти з небесами, але що мені уже втрачати?

«Ти цікавий. І не боїшся».

— Боюсь, — я міг би збрехати, але не побачив у тому сенсу. — Я ще ніколи не помирав і не знаю як то правильно робиться.

«А ти впевнений, що досі живий?».

Питання мене спантеличило. Замислився на хвилинку. Якщо я мертвий — то як можу розмовляти? А якщо живий — то як можу розмовляти з небом? Я відчував своє дихання і не відчував занімілих від холоду пальців.

— Я живий, — промовив із впевненістю, якої насправді не відчував, — бо мені до смерті холодно.

Зорі перед моїми очима затремтіли та розсміялись.

— Хто ти? — мимоволі вирвалось запитання.

«Я — все. І я — нічого. Життя і смерть. Початок і кінець».

— Ти бог? — Його відповідь і моє запитання мене здивували, бо все, що я про нього знав, примушувало мене думати, що це демон. Можливо, найсильніший із демонів, які тільки існують у світі.

«Ти смішний. Що є бог, а що є демон? Суть одна. Але я ні те, ні інше. Я те, що дозволяє існувати і богам, і демонам. Хочеш, я і тобі дозволю існувати?».

— Щедра пропозиція, — відмахнувся від примарного шансу вижити, як від набридливої мухи. — Але мене вчили, що усьому є своя ціна. Я не впевнений, що зможу заплатити твою.

«Я не попрошу дорого».

— Але все ж таки попросиш?

«Дивний ти», — у голосі задума. — «Інші з радістю приставали на мою пропозицію, а ти навіть не спитаєш, чого я від тебе хочу?».

Дарма сюди подався. Бабуся завжди казала, що треба стерегтись болотяних вогників. «Не ходи за ними, не слухай їх брехливих обіцянок». А я сміявся і казав, що це казочки для малих і дурних. Зараз не смішно.

«СПИТАЙ!» — від крику мільярда зірок заклало вуха.

— Ну як не спитати, коли тебе так просять? — металічний присмак крові ні з чим не сплутати. — То яка твоя умова? — врешті-решт запитав, коли вага небосхилу видалась непосильною.

«Стань моїм голосом», — прошепотів він улесливо. — «Стань моїм вогником. Ти будеш світити подорожнім, вказуючи їм правильний шлях до мене. Будеш обіцяти юним дівицям кохання, а чоловікам — заховані скарби. І за це я дозволю тобі кожної повні покидати це місце, повертатись до свого села, до своєї родини. Хіба це не щедра пропозиція?».

— Заманювати людей у пастку?

«Твоє життя в обмін на інші».

— Хіба це життя? Не хочу.

«Це твоє остаточне рішення?»

— Так, — промовив, вдивляючись у зорі.

«Що ж, нехай буде по-твоєму».

Зорі посміхнулись у відповідь і засяяли яскравіше. Аж поки не вибухнули перед очима яскравим спалахом, розбиваючи мій всесвіт на мільйони дрібних гострих уламків.