Хтось постукав у моє вікно

Я прокинувся від того, що хтось стукав у моє вікно. Бився у скло, мов налякана пташка. Не одразу збагнув, що не так. Широко позіхнувши, виліз з ліжка та почалапав туди.

Від несподіваної думки ледь не зашпортався. «Ніч надворі. Яка ще пташка?».

Обережно підійшов до вікна і, спершись руками на підвіконня, почав вдивлятися в темряву. На дворі світили ліхтарі й поодинокі вікна сусідніх будинків. Моє ж вікно відображало заспаного мене. Скуйовджене волосся, бліде обличчя і яскраво-жовті очі. Стоп. У мене ж зелені. Хотів закричати, навіть відкрив для цього рота, та не зміг вичавити з себе ні звуку. Раптом моє відображення хижо мені посміхнулося, підморгнувши жовтим оком. Намагався вщипнути себе, щоб переконатися чи не сплю, проте забув як то робиться.

Перед очима все плило і я майже не повірив собі, коли від мого відображення залишились тільки очі, та й то не мої. А все решта перетворилось на напівпрозору хмаринку, яка без жодних зусиль просочилася крізь скло до кімнати.

— Ну чого стоїш? — прошепотіла вона, демонструючи гострі ікла. — Тікай же, ну!

Повільно позадкував до дверей, допоки не вперся у них спиною. Судомно намагався намацати клямку. Вчепився у неї, як в останню надію на порятунок. Але двері не піддавались. Довелось обернутись і провернути замок, весь час відчуваючи присутність жовтоокого монстра за спиною. Вже хотів вибігти з хати, як погляд впав на босі ноги.

— Я взуюсь, добре? — пробурмотів тремтячим голосом.

Смішок у відповідь.

— Поквапся, я не буду чекати цілу ніч.

Похапцем натягнув кросівки, абияк зав’язавши шнурки. Вибіг на сходову, навіть не подумавши зачинити двері. З рекордною швидкістю злетів з шостого на перший поверх, майже не відчуваючи сходинок під ногами. Вибіг на вулицю. Подвір’я зустріло звиклим краєвидом дитячого майданчика, прохолодним нічним подихом та тишею. Роззирнувся довкола. Невже і справді примарилось?

— Правила такі, — шепіт пролунав так близько від мого вуха, що відчув, як на потилиці заворушилось волосся. — Ти тікаєш, я наздоганяю. Р-раз… Два-а… Бу-у!

І я побіг. Біг так швидко, як напевно ще ніколи в житті не бігав. Мчав нічними вулицями, навипередки з вітром. Перестрибував через бордюри, перебігаючи дорогу. Одного разу ледь не потрапив під колеса таксі. Чкурнув у парк, тікаючи від нав’язливого вереску клаксона та прокльонів водія.

Весь час мене гнав вперед тихий сміх жовтоокого монстра позаду мене. Я боявся обернутися назад та зустрітися з ним поглядом, проте відчував — він близько. У парку дозволив собі коротку перерву. Нахилився, спершись руками на коліна, дозволив собі трохи віддихатись.

— Невже стомився? — пролунало біля вуха.

— Чого тобі від мене треба? — ледь не плачучи, запитав я, все ще не наважуючись озирнутись.

— Як чого? — не зрозумів монстр. — Хіба тобі не весело?

Похитав головою, заплющивши очі. Чому все це відбувається саме зі мною?

— А мені от весело, — вирішив поділитися радістю жовтоокий. — Ти кумедний. І бігаєш швидко. Ну, перепочив? То побігли далі!

А що ще залишалося робити? Побіг, петляючи по паркових стежках, перестрибуючи через перешкоди. Перечепився через корінь дерева і впав з ліжка, заплутавшись у ковдрі та боляче вдарившись ліктем об підлогу.

Повільно розплющив очі. Спочатку одне, потім друге. Моя спальня виглядала так, як і завжди, нічого незвичного. Невже — просто сон? Просто реалістично-абсурдний сон? Зітхнув з полегшенням і почав боротьбу з ковдрою, намагаючись підвестись. Цей раунд був за мною.

Вмостився у своєму ліжку, заплющивши очі та намагаючись знову заснути. Але щось заважало. Якийсь звук. Тук-тук-тук.

Хтось стукав у моє вікно.

— Ні, двічі я на це не куплюся, — пробурмотів, накриваючись ковдрою з головою.

Тук-тук-тук.

— Я сплю і нічого не чую, — вирішив не піддаватися на провокацію, затуляючи вуха руками.

Десять секунд. Тридцять. Хвилина. Я не ворушився і намагався не дихати. Стукіт стих.

З полегшенням відкинув ковдру, усміхнувся і розплющив очі. Посмішка завмерла на вустах. Прямісінько на мене дивилися жовтогарячі очі з мого нічного кошмару.

— Ну що, перепочив? — поцікавився монстр, вишкіривши гострі зуби. — Побігли далі?

Закляк, не в змозі поворушити навіть пальцем.

— Давай, я порахую для тебе. Р-раз… Два-а… Бу-у!