Осквернені

І вдарив годинник 12 разів сповістивши, що смерть іде.

І кожної ночі гігантські пожухлі кістяки приходили в засніжене місто.

І руйнували вони кожен дім, що його прокляли гнилі сірі очі й спотворена Чорною Скверною рука.

І вдарив годинник 6 разів сповістивши, що смерть відступила.

І був ранок.

І була кров.

І були сльози.

Колись я найбільше любив запах хвої, повітря після грози та парфуми коханої дружини. А потім прийшла Чорна Скверна і принесла Вічну Зиму, залишивши мені тільки запах тліну.

Щоночі я кричу від жаху. Мені сняться бездонні пусті очниці мертвого гіганта, що зруйнував дощенту наш дім. Чую нестямні крики дружини, коли будинок зруйнувався під атаками кістяка і поховав нас живцем.

Тоді я втратив око, покалічив обличчя, сам став схожим на тих мерців. Але вижив. І присягнув життям на могилі коханої, що помщуся.

Холодний сірий день зустрів безгомінню вулиць та свинцевими хмарами. З неба без упину сипався сніг, наче попіл зі згарища мого колишнього життя. Напівзруйновані будинки, вибиті шибки вікон, покинуті автівки… місто, здавалося, помирало. Та я знав: там, в промерзлих бетонних руїнах, все ще жевріло життя, тьмяним вогником палахкотіла надія.

Дорога вивела мене до невеликого будинку. Облізла штукатурка, ржавий дах, сірий слиз на брудному снігу. Нагорода за довгі місяці пошуків: я знайшов лігво вражених Чорною Скверною.

Важкість сокири приємно відчувалася в руці. Я провів пальцем по холодному лезу — гостре, мов бритва, омите кров’ю мерців, освячене на боротьбу зі злом. Поправив пов’язку на оці: порожня очниця нила, боліла.

Пора…

Зогнилі двері затрусилися від сильного удару ногою, натужно зарипіли. Ще раз — і вони з тріском злітають із завіс. З будинку виривається затхле просякнуте цвіллю повітря.

Я застав їх зненацька. Двоє блідих осквернених, вкритих павутиною чорних вен, злягалися просто переді мною на брудній підлозі — нагі та мерзенні.

Замах — і сокира різко входить в ключицю одного з них, розтинає тулуб майже навпіл. Чорна кров, тельбухи й смердючий гній заливають підлогу.

Інший виродок рвучко зірвався, та я збив його з ніг, а тоді смачно приклався важким черевиком по голові.

— Гівно.... — плюнув.

Те, що не так давно було людиною, принишкло і вирячилось на мене гнилими очима. Я окинув поглядом кімнату. Просякнуті чорним грибком сірі стіни, бруд та лайно. Смерть і тління єдине, що вони принесли у наш світ.

— Мій дім. Дружина. За що?!

Я замахнувся і вперіщив виродку по щелепі.

— За що?! Говори!.. бо відрубаю голову! — під моїми кулаками з хрускотом ламався ніс, пика виродка перетворювалася на місиво. Бив, що було духу, виплескував біль і горе.

Ураз у свідомості сплило спогадом понівечене обличчя дружини. Як у ту ніч, коли я дістав її з-під уламків нашого дому. А потім прикрив шматком тканини, бо не здужав дивитися. Вив вовком, ридав, хотів покінчити з життям. Та все ж переборов себе, опанував внутрішніх демонів і кинув виклик справжнім.

З моїх легень вирвався короткий відчайдушний зойк, по щоці потекла сльоза. Я зупинився перевести дихання. Збиті в кров кулаки горіли вогнем.

— Чорна Скверна... обіцяла нам владу, треба було тільки впустити її в себе, — виродок сплюнув чи то кров’ю, чи то гноєм. — А тоді, з першими ударами опівнічного дзвону, — вказувати на будинки, де живуть бунтарі, щоб наслати на них мертвяків. Не я прокляв твій будинок, є інші осквернені.

— Владу?? Серед холодної мертвої пустки? — цей кусень гівна був потворою ще до того, як впустив у себе зло. — Де решта ваших?

— У закинутому монастирі. За містом. Але тобі всіх не дістати, — виродок вишкірився потворним беззубим ротом. — Нас багато.

— Мені й не доведеться.

Я заходився топтати його обличчя. Удар. Ще. І ще. Пролунав хрускіт — і голова з огидним чавканням репнула як кавун — мізки, чорна кров і слиз розлетілися по кімнаті.

— Цієї ночі ви всі здохнете…

Одним ударом сокири я відтяв йому руку. А тоді занурив долоню в огидну криваву кашу, що ще хвилину тому була головою.

— І твоє гниле око мені теж знадобиться…

…Прийшла ніч. Міський годинник пробив перший удар по опівночі. Я знімаю пов’язку, кладу око оскверненого у свою порожню очницю. Відтятою правицею вказую на монастир, що височить над пагорбом. Пошепки проклинаю його.

— Чекайте кістлявих гостей, суки…

По зруйнованому засніженому місту розносяться луною кроки мертвих гігантів.