— Тобі варто поїсти гарячого, — каже Ізольда Петрівна й підносить мені до губ ложку з бульйоном.
Принаймні вариво виглядає, як бульйон. Зламаний розпухлий ніс не відчуває запахів. І це добре, бо я обхезалася вчора, коли її вилупок прив’язував мене до стовпа в погребі.
— Іди в сраку, курво, — відказую.
Стара відступає.
— Неввічливо так говорити до викладачів, люба, — курва цокає язиком і зітхає: — Чим раніше ти зрозумієш хибність своєї поведінки, тим простіше нам усім буде.
— Іди в сраку, — повторюю я.
Вона хитає головою та йде.
Ніхто на факультеті не вважав Ізольду Петрівну курвою. Вона мала репутацію викладачки суворої, але досвідченої. Не мирилася із прогулами, але й не валила на екзаменах. Власне, єдиною її дратівною рисою була пристрасть до російської літератури. Вона вплітала її всюди — хай кого ми розбирали — Гемінґвея чи Байрона, вона приплітала російських митців. І примушувала то все читати.
— Ви маєте розуміти всю складність світової культури, — повторювала вона раз-у-раз. — А це неможливо без комплексного аналізу всіх процесів, що відбувалися тоді у світі.
У мене тріскається підсохла кірочка крові на губі, коли я посміхаюся, згадуючи, що навіть поважала її за «тверду позицію».
У погребі холодно й вогко. Сонячні промені, що пробиваються крізь ляду, нарізають темряву тонкими скибками. Пружини старого матрацу впираються в сідниці. У животі бурчить від голоду. Мабуть, таки, було варто з’їсти той бульйон.
Чоловік, що стоїть переді мною значно молодший за Ізольду Петрівну. Його скроні ледь торкнуті сивиною, але щетина на обличчі чорна, майже синя. З нижньої губи звисає ниточка слини. Я дивлюся, як вона все довшає, довшає і зрештою скрапує йому на груди.
Це він учора тягнув мене сходами донизу, він зламав ніс, коли я вкусила його. Він кілька разів ударив мене в обличчя та придушив перш ніж завести руки за спину та скрутити мотузкою. А зараз просто стоїть і витріщається на мене. Від того застиглого погляду в мене всередині все холоне.
— Якщо ти вдариш мене, він зламає тобі ногу, — каже Ізольда Петрівна й киває на чоловіка
Вона ставить біля мене миску з водою. Над поверхнею підіймається пара.
— Треба тебе підмити для Ванюші.
Я не відвожу погляду від очей її сина.
«Ми жертви наших виборів», — сказала якась американська письменниця й вона до біса мала рацію. У часи існування штучного інтелекту я могла скористатися ним, аби порівняти Воннеґута з Набоковим, але вибрала писати сама. Не знайшовши «Блідого полум’я» в бібліотеці, могла купити книжку чи скачати піратку, але вибрала підійти до Ізольди Петрівни й запитати чи не має вона примірник позичити. Поглянемо правді в очі — я хотіла вислужитися перед викладачкою, хотіла, щоби вона мене помітила, хотіла виділитися. Виділилася.
— Так, звичайно, маю, — відказала вона й ласкаво погладила мене плечу. Пам’ятаю, яким ніжним тоді видався мені цей жест. — У мене велика бібліотека, можливо, вас ще щось зацікавить, — і запропонувала поїхати до неї додому просто зараз. — Нащо чекати? Ми з Ванюшею любимо гостей.
У тому, як вони люблять гостей, я пересвідчуюся просто зараз. Ізольда Петрівна стоїть переді мною на колінах і ласкавими ніжними рухами миє мене між ногами.
— Це доведеться викинути, — відкидає убік мої закаляні труси та спідницю. — Я підберу тобі щось, люба.
Вона витискає брудну губку в миску, споліскує і знову протирає мені стегна.
— Припіднімися, будь ласка, — каже вона і я слухняно виконую.
Чекаю, поки жінка підмиє мені сідниці й невідривно дивлюся на її сина-ідіота. А він не відводить погляду від матері. Масним поглядом він витріщається на її зад, і я розумію, що люблять вони не тільки гостей.
Ідіот спускає штани, опускається на коліна та задирає спідницю Ізольди Петрівни.
— Ванюша, не зараз, — вона намагається підвестися, та той не дає, притискаючи жінку до підлоги. — Я ж тобі привела. Дивись яка гарна...
Ванюша не слухає і вже за хвилину обоє зосереджено вовтузяться та сопуть, а я борюся з блювотними позивами. Щокою Ізольда Петрівна притискається до внутрішнього боку мого стегна. Я підтягую другу ногу, затискаю між колінами її голову й різко викручую. Чую хрускіт і бачу, як жінка відразу обм’якає.
Її син не звертає на це уваги. Поки що. Але зараз він закінчить і розлютиться… Або розплачеться, або розсміється. Хай там як, а я позбавила його принади. Більше вона нікого йому не приведе.