ЗБИЛИ ЗБИЛИ ЗБИЛИ

Хапаюся пальцями за сидіння — на фоні синяви шкіряного покриття ті видаються мертвотно білими, мовби от-от розкладуться. З мить спостерігаю як вони продовжують бліднути, вкриваються плямами, аж червоний лак видається надмірно яскравим, перетворюється в криваві згустки, що розтікаються тілом, червоні згустки, я…

Осмикуюся від думок і образів, потрібно їх відкинути. Дивлюся на чоловіка навпроти, той байдуже гортає стрічку в мережі. Світло в електричці мерехтить. З півгодини тому воно на мить згасло, а тоді знову замиготіло, але щось змінилося. Щось важке нависло в повітрі, а я не в змозі зрозуміти, що ж не так.

— Чого ми так довго стоїмо? Хіба збили когось? — тишу стрясає дзвінкий голос кучерявої дівчинки, яка сидить поруч зі мною. Її матір одразу ж шикає, закриває пальцем рота. Дитина не заспокоюється. Вона зривається з місця, скаче туди-сюди, ніби гірська коза, наближається прямо до мого вуха. Намагаюся її відштовхнути, але вона продовжує скакати.

— ЗБИЛИ ЗБИЛИ ЗБИЛИ, — кричить і заливається сміхом, аж поки жінка не зривається з місця. Не встигаю помітити як її кістлява рука здіймається догори й опускається на дитячу шкіру, змушуючи її забагровіти. Далі промовляє щось на кшталт «так не можна казати» і знову занурює порожній погляд в переписку вайбера, мовби нічого й не відбулося.  

Дитина заспокоюється. Не плаче, зиркає лукавими очицями на мене. Раптом всміхається кривими, некрасивими зубами. Відчуваю запах гнилизни — замість її переднього зуба темінь, чорна цвіль, яка розтікається далі дитячим невинним тілом. Бачу лише синець і гнилизну, їх стає все більше і більше,  наче зараза поширюється тілом, переходять на синє шкіряне сидіння, поволі заполоняє білизну моїх пальців. Ще мить і я вся тону в цій гнилизні, страшенно не вистачає дихання, хочеться відкрити вікно, але навіть не можу поворухнутися. Хапаюся пальцями за все навколо, треба позбутися від цих думок, треба, позбутися, від, думок… боляче, боляче?

Вдихаю повітря і повертаюся до реальності. Потрібно випити таблетки, які прописала терапевтка. Вони десь в сумочці, точно десь там. Або ні, точно, мала ж сходити в аптеку. Знову дивлюся на чоловіка навпроти.

— Кажуть, потяг таки збив людину, — говорить до мене безтурботно, продовжуючи гортати стрічку, — то й застрягли ми тут. На годину, дві. Не знаю.

«Але ж я нічого в вас не питала», — думаю, аж поки в вухах не починає лунати сирена. Поліцейські автомобілі рухаються один за одним. Намагаюся помітити швидку допомогу, але чомусь не бачу, можливо, вже й нема кому допомогти.

Всім навколо ніби байдуже, намагаюся зрозуміти, чому вони такі безтурботні. Дівчинка поруч задрімала — мовби ангелик, думається мені, та вкотре помічаю синець на щоці. Знову відчуваю запах гнилизни. Невже всім байдуже? Чому більше ніхто не відчуває цього?

Дихання спирає. Лампочка миготить все сильніше, сирени за вікном наростають, дитина починає сопіти. Клацання нігтів по смартфонах, сміх, шурхотіння обгорток від їжі, як вони взагалі можуть їсти, знаючи, що за декілька метрів від них хтось корчиться в смертельних муках — все це наростає і наростає, зривається лавиною і відносить мене, збиває з ніг.

Оговтуюся. Біжу вагонами, але чомусь ніхто мене не зупиняє. Болить… що ж це так сильно болить? Біль наростає десь всередині мене, заполоняє все тіло і водночас залишається дуже далеким. Вискакую на вулицю.

Сонце прокидається, повільно викочуючись на горизонт…болить. Все довкола зеленіє, насичуючись життям… болить. Пташки щебечуть, святкуючи початок нового життя… болить. Болить — синець на щоці розтікається і синіє, гнилизна зубів відчувається металевим присмаком на язику, руки і ноги вивертаються від болю, хочеться відкинути їх, зрушити з місця, втекти, але втекти не вдається. Смерть наповнює всі мої клітини.

Озираюся. Перед очима з’являються видива тіла, яке розпласталося по рейках. Синява електрички виблискує в сонячних променях, на щоці трупа багровіє синець. Роблю крок назад. Червоні згустки, темінь, світло, кров, синець, матір, дитина, чоловік, смартфон, біль, біль, біль. Образи крутяться в моїй голові, але врешті зводяться в один.

Я лежу на рейках і більше не втікаю. Уже не болить. Смерть