Кошмарна ілюзія

Яскраве сонце освітлювало кожен міліметр дитячого майданчика, заповненого дитячим сміхом та вигуками, які нікому не зрозуміти. Довкола, на дерев’яних коричневих лавках, щоб не заважати своєму чаду, сидять заклопотані мами, вони також мають свої історії, які із задоволенням розповідають в цей короткий вільний час.

Молода мама приєднується до цього таємного замкнутого кола, у зовсім новому візочку сидить її дворічний син. Вона глибоко вдихає повітря, ніби воно магічне, для неї таким воно і є.

Вона випускає свого хлопчика поміж діти, їй страшно і водночас так радісно, її дитина швидко знаходить собі заняття і на душі стає сумно. Хлопча не помічає своєї мами, не бачить, як вона йому усміхається, махає рукою, не чує її поклику, — він зайнятий, у нього свої справи.

Вона сама до нього йде, усміхається, але в горлі стискається комок чи то від образи, чи від гніву.

—  Давай пограємо у хованки. Мама починає рахувати до десяти, а ти ховайся, але недалеко.

Вона починає рахувати, закривши очі долонями.

Один... два... три... п’ять... дев’ять... десять.

—  Мама йде шукати...

Все довкола потемніло, сонце сховалось і сірі хмари закрили все небо. Вона важко дихала, ловила повітря, як риба на суші. Довкола лежали тіла, закривавлені із розплющеними очима та останнім подихом на широко розкритих ротах в останню жахливу мить, розлита кава ще й досі дзюркотіла, капаючи із перевернутого чорного стакана, мертва тиша охопила дитячий майданчик, вітер порушував спокій, ніби хотів розвіяти увесь жах картини, що поставала, дитяча кров текла по сірому покритті під ногами, заливала усі щілини кам’яної плитки, з’єднувалася із жовтими піщинками і там застигала чорною кляксою.

Вона повитирала ніж до своєї ідеально білої атласної спідниці і швидким кроком почала шукати сина. Він ще ховався, але точно десь недалеко, мама йому ж сказала.

—  Сину! Синочку! Можеш вийти, мама тебе кличе! Вийди до мами...

Її ноги переступати через малі тільця, очима вона оглядала кожен міліметр простору, шукаючи знайомі дитячі кучері. Тріск пластику від дитячих іграшок під швидким кроком не зупиняла жінку, вона перечіпалась за закривавлені долоньки, навіть не глянувши на них, поглядом вперто шукала сина.

—  Ні, ні. Ні-ні-ні!

Єдине, що вона могла зробити, це затулити долонями обличчя і почати рахувати до десяти.

Один... два... три... п’ять... дев’ять... десять.

—  Мама!

Жіночі руки притискали хлопчика до тіла, вона так налякалася, могла втратити свого малого синочка. Швидко зібрала речі і забрала свій скарб. Дитячий майданчик занадто небезпечне місце для її сина.