Вона танцює

Вона танцює. І танець її чарівливий.

Стіни праворуч і ліворуч – сліпучо-білі. Попереду й позаду – дзеркальна поверхня: так зручніше дивитись на себе під час танцю, враховуючи хиби, й виправляти їх наступного разу. Сама вона в облягаючому костюмі насиченої барви ночі, що так вдало підкреслює дівочі форми.

Вона танцює. Рухи плавні, легкі. Зіп’ялась на пальці й успішно покрутилась навколо своєї осі. Тоді ще раз, і ще, і вкотре знову. М’яке русяве волосся розвіюється навсібіч. Довгі пальці на руках тягнуться вгору, мовби хочуть доторкнутись до неба.

Але небо далеко. Один неуважний рух – і ніготь зачіпає ніжну шкіру на шиї. Рана глибока так, ніби горлянку проштрикнули ножем. Вона збільшується в діаметрі, розростається, дозволяючи побачити крізь себе дзеркало, що позаду. Зрештою починає пекти, тоді сильніше, тепер пульсує – й от недавня подряпинка вже нестерпно болить.

З рани починає булькати кров. Багряна, густа, аж піниться. Разом із кровавим потоком вивільняються тягучі згустки й повільно, мов слимаки, зісковзують з ніжної шиї, залишаючи по собі кармазиновий слід.

З кутика рота теж іде тонка цівка червоної рідини з присмаком заліза й… мабуть, розчарування. Останнє змінюється: спершу – на розпач, потім – на скорботу, а тоді, нарешті, приходить лють.

Ось очі її стають великими, зіниці розширюються настільки, що здається там залишилась одна лиш темрява. Ліве око так набрякло й розпухло, що зрештою, не витримавши тиску, вилилось назовні усією пітьмою, що ховалась досі десь глибоко в черепній коробці.

Оттепер у неї лиш одне око. Вона дивиться ним на колись білосніжні стіни, покриті зараз краплями її власної крові, й мовби не бачить їх. Кружляє у своєму власному танці, з власним ритмом і своєю особливою мелодією, що сьогодні, однак, скидається на якусь геть негармонійну какофонію звуків, які хтось намагається зіграти на розстроєному роялі.

Бризки утворюють химерні візерунки, схожі на ті, що взимку малює на шибках мороз. От тільки сьогодні морозить її. Шкіра блідне, зливаючись з кольором стін навколо. Око стає квінтесенцією мороку, що поселився в ньому.

На мить вона завмирає, зупиняється, стоп: принишкла, наче миша. Гидливо торкається осоружної діри в горлі, тоді підіймає пальці, змочені у власній тягучій крові, до колишнього ока. Але й там пустка.

Скривлює губи у відразі до самої себе. З колишнього ока тягучим смолянистим виділенням спливає пітьма. Слиз затримується на долоні й буцім оживає. Поволі обволікаючи спершу пальці, тоді всю руку, він вперто просувається далі, сподіваючись захопити якнайбільше території. Вона ж не противиться, заплющує очі й дозволяє власній злобі, що виходить назовні, заполонити своє ж тіло, насолоджується передчуттям майбутньої перемоги.

У голові знову зринає забута мелодія. Й хоча це вкотре скоріше набір випадкових звуків, дівчина починає танцювати. У власному ритмі. Свій власний авторський танок.

Вона не зупиняється й продовжує кружляти по периметру просторої кімнати, заляпуючи кров'ю й слизом усе довкола. Волосся тепер – скуйовджені згустки смолянистих виділень. Вона сама вже більш схожа на гігантського болотяного монстра, ніж на людину. Але свій танець не припиняє.

Згустки темряви – химерної суміші злоби й бажання помсти – поволі знову збираються докупи, липнуть одне до одного, тягнуться довгими смердючими нитками гнилизни й розкладу, знову скапують вниз, а тоді дрібними мурахами піднімаються вгору, утворюючи високий темний силует.

Зовні він схожий на чоловіче тіло. От тільки рук у нього шість, голів – три. І на кожній горять розпеченими жаринами вогняно-червоні очі. Роти смикаються, то відкриваючись, то закриваючись, і в них палахкотять огненні язики з гострими роздвоєними кінчиками.

Він бере її за тендітні руки, навдивовижу ніжно обіймає за талію й веде у свій шалений тан. Вона не пручається: сама ставши монстром, страх інших чудовиськ зникає. Він полонить не тільки її тіло, а й те, що колись було душею. Цівки палючого подиху тонкими стеблами отруйного плюща проникають крізь отвір на шиї, всотуються шкірою, продираються через діру в оці, з якої не припиняють вибиратись назовні липучі темно-багряні згустки. Вона впускає в себе палючий жар його віддиху й сама стає вогняним стовпом ненависті й люті.

Музика змінюється. Тепер це знову плавна мелодія вальсу. Вона відчуває його в собі. Воно прийшло по неї остаточно. Їй подобається те нове відчуття. Ніколи того не бажаючи, вона – тепер уже добровільно – погоджується стати його партнеркою в танці руйнування. Ще один крок…

Вони танцюють. І танець їх смертоносний…