Не пригадую, хто я такий й де народився. Навіть імені свого не пам'ятаю. Лиш знаю, що маю сьогодні тут померти.
Саме ця думка лунала в моїй голові, коли я отямився, лежачи щокою в сухому хмизі. Вона не стишилась, коли я ледь звівся на коліна, відчуваючи слабкість у всьому тілі і витрушуючи галуззя з волосся. Вона, наче навігатор, веде мене на вершину гори. До фінальної точки призначення, до кульмінації мого життя. Вона лунає і зараз, все гучніше, нав'язливіше, стає нестерпною, підганяє, немовби я спізнююсь, а всі роздратовано на мене чекають.
Це навіть не думка, а напрям, мета, призначення. Пульсуюче усвідомлення чогось важливого, що шматами напівзабутих спогадів виринає на поверхню та одразу знову йде на темне дно підсвідомого. І воно не викликає жаху чи неприйняття, скоріш похмуру, тріумфальну приреченість.
Шпортаюсь за коріння дерев. Вони приштрикують землю, наче цвяхи долоню, вони порпаються в землі, витягують з неї соки, щось вишукують там, наче мацаки. Моє тіло земля. Від неї зростає стовбур-тіло, гілки-руки, аби потім теслі (здається, наче хтось з моїх рідних був теслею?) порубали їх на хрести. На химерні скульптури, зроблені з власних кінцівок.
Занурюю руку у вогке листя, на ній налипають, повзають хробаки (...і син людській - хробак*), ящірки та слимаки. Моє тіло стане для них останньою трапезою четверга (Це тіло моє, що за вас віддається**). Підземний бенкет під час кінця світу. Я - хробак, що стане богом.
Раптовою блискавкою сяйнув спогад, як я їхав сюди на кульгавій, смердючій потворі, яка невпинно верещала і все намагалась вкусити мене, не в змозі повернути атрофовану шию, а вони стояли обабіч дороги, радо зустрічали мене та встеляли шлях, кидаючи під ноги тельбухи і нечистоти.
Промінь сонця крізь шпарини листя встромляє ніж мені в око, підганяє, наказує дертись нагору. Я мушу там померти, аби жити далі, аби врятуватись і врятувати. Розтектись, розчинитись, наповнити. Переродитись і далі гнити. Я є ліс і гора, людина і бог. Тіло й дух у вічному конфлікті. На шляху до можливого, але непевного примирення.
Останні метри до вершини найтяжчі. Гострі як леза каміння розсікають босі п'яти, шипи від гілок застрягають межи пальцями та під нігтями. Біль мого народу - мій біль. Кривава спокута, щорічна офіра. Отець, Син і Святий Дух тепер несуть її разом. Чума, Мутація та Радіація. Свята Тріїця нової ери. Амінь. Кожен бере собі третину людських гріхів, жадібно пожираючи їх. Вони стікають слиною та кров'ю, волають від болю й жаху через власне створіння, але бажають ще і ще...
Хіба може бути щось божевільніше, ніж боги?
На вершині гори мене вітають кошлаті людиноподібні істоти зі списами. Звірячі, видовжені обличчя, довільно вкриті клаптями шерсті, хижо шкіряться гнилуватими іклами. Пошрамовані і обгорівші, вони тхнуть хворобами, мокрим попелом і брудним хутром. Їх мова схожа на зміїне шипіння, але я її розумію. Вони кланяються мені та шанобливо розступаються.
На рівній площині нашвидкоруч збиті три хреста. На двох з них висять виснажені, неприродньо видовжені тіла. Я пізнаю тріснутий дзьоб чумної маски зліва та протигазовий фільтр і каламутні лінзи справа. Центральний хрест вільний, він ще лежить на землі. Це моє місце. Біля нього, підстрибуючи і верескливо посміюючись, з ковадлом та цвяхами в руках порпається карликова потвора. Її бридке, лискуче тіло непропорційне, роздуте. Побачивши мене, воно благовійно падає на кощаві коліна і схиляє видовжену, тяжку голову до курної землі. Істоти зі списами люб'язно запрошують мене до хреста. Я син божий. Як і всі ви. Я мутант. Як і всі ви...
Біль вже не приносить дискомфорту, як і розпечене, жовтувато-зелене сонце не припікає зашкарублу, місцями вкриту лускою шкіру. Іржавий вінок, врізаючись нагостреним листям металу в чоло, захищає очі від сліпучих радіоактивних променів. По деформованому, наче з тіста зліпленому (Отець наш, Боже, усі ми - глина***) обличчю стікає кров та слиз. Нарешті я на свому місці. Тіло справа повертається до мене, крізь брудне скло я бачу тепло в його очах. Воно шепоче.
- Вітаю. Не бачились цілий рік.
*Йов 25:6
**Луки 22:19
***Ісая 64:8