Мертва наречена

      Ніч видалася задушлива, просякнута їдким сірководнем від гнилявих водоростей. Шарудять об гальку хвилі, гумово скриплять підошви черевиків. За скелястим берегом — піщаний пляж, на ньому залишилося строкате життя курортного містечка. 

— Я просила романтику, але це вже занадто.

— Давай руку.

— Я передумала, краще в ресторан.

— Не бійся, там такий вид!

— Ноги промокли. 

— Зверху все небо видно!

           Прогнилі двері маяка криво повисли на петлях. Воні увійшли й рушили вгору.      Гул кроків металевими сходами сперечався з виттям протягу, що літав крізь розбиті вікна, пропалені іржею щілини. Він втягнув її в кімнату.

— Фу, — мазнула пальцем по запиленому кріслу.

— Зараз усе буде. 

           Вийняв із рюкзака плед, накинув на крісло. Набряклий як потопельник стіл швидко обріс свічками. Глухо вискочила пробка з пляшки й вино зажурчало в келихи. 

— Ти не забудеш цей вечір, обіцяю.

— Вже зрозуміла, — зробила великий ковток, — ти ж не віриш, що все, що говорять про нього — правда?

— Але красиво ж? 

— Смерть не красива. 

— А життя — так! За вічне життя! 

           Маяк, з іржавою, як його корпус, назвою «Вічна наречена» в затишному курортному містечку давно перестав бути визначною пам'яткою. Стовп, що стирчить у скелі, любили кажани, чайки, рідкісні туристи.

           Сторож Карпич, після стопки лякав туристів байкою про дівчину, яка виглядала коханого на маяку: «Коли коса посивіла, вона викинулася в море. Привид вічної нареченої досі блукає маяком»

— Немає тут привида. Байка для туристів, — хотів поцілувати її в губи, але влучив у вухо.

— Все одно страшно. 

— Курити будеш?

— О, косячок, але я вже пливу.

— Затягнися, — сунув їй до рота косяк. По маяку поскакав веселий димок марихуани.

— Я за себе не ручаюся, — гикнула й полізла до його ширінки, — навіщо тут урна у свічках? — Язички полум'я жадібно облизували похоронну урну. 

— Зараз, я сяду, а ти зверху. 

           Він швидко спустив джинси. Вона задерла спідницю. Стрімко сіла. Скрип крісла, сопіння і прицмокування перегукувалися з шелестом хвиль об гальку. Із сіллю моря змішалися солонуваті бризки виділень. 

— Є ще вино? — зістрибнула з його колін. 

— Секунду, — витерся вологими серветками. Простягнув повний келих. 

— Якщо я як вона, скинуся. Будеш за мною сумувати? 

— Дурепа! — відтягнув її від вікна. 

— Це так ми-ило, — полізла цілуватися, — байці сто років, і це не правда. Правда?

— Усі так кажуть, хоч Карпич і доводить що правда. Звичайна смерть не приваблює туристів. Лякалка про привид нареченої — так.  

— Віриш тому алкашу?

— Я місцевий. Я знаю.

— Ти красунчик, — її усмішка розтеклася по підталому обличчю. 

— Він раніше не пив. Став налягати після смерті дочки. Місяць як горює, — він погладив поглядом урну, — Тут цілковита туга. Тобі, туристці, не зрозуміти. Люди прагнуть на материк. Хочуть жити у великих містах. Пропадати там. Вона теж хотіла втекти — він відсторонився від туристки, — тут не пропадеш, швидко знайдуть. Там хтось стрибає з мостів. В нас мостів немає, тут кидаються з маяка. Пощастить, якщо знайдуть. Тіло швидко з'їдають риби, — сів на вікно.       

           Містечко внизу лежало як на блюдці з нерівною облямівкою моря. Пляж підморгував вогниками, вітер викидав на берег уривки п'яних пісень. По інший бік скелі, навколо маяка, калюжею крові, розповзлася густа тінь. Горизонт ставав сріблясто-рожевим. 

Урна між згаслими свічками сріблилася в місячному світлі. 

— Подивимося світанок тут чи скупаємося в бухті?

— Запитуєш! — голосно й протяжно позіхнула. 

— Тоді спускайся потихеньку, а я швиденько приберу.

— Чекаю на тебе внизу. Я буду гола, не затримуйся, — скриплячи гумою підошов, вийшла. 

           Дочекався, поки скрип стане тихішим за хвилі прибою. Підійшов до мертвяка столу і взяв урну. Погладив пузату стінку як наречений щоку сплячої нареченої — з ніжністю, обережно. Зняв кришку.

           Тримаючись руками за урну, виставив її за карниз. Вітер дав ляпаса. Він схлипнув і перевернув банку. Голодні вихори підхопили попіл і заплітаючи в коси, понесли в море: «Прощавай, Маріє».

           Вниз ішов вічність. 

— Я тут! — її біла шкіра виділялася з чорних хвиль.

— А я тут, — скинув одяг, кинувся до неї. 

— Я в мотлох. Здалося, що він запрацював. Там щось як блиснуло, — махнула на маяк, — ніби сиве волосся розвівалося на вітрі. Жах! 

— Іди сюди, — підхопив її, слизьку, всю в мурашках, і закружляв у колючій від холоду воді, — От побачиш, в темряві нічого немає.

— Мене байками про мертвих дівок не злякаєш. 

— Вони не страшні, ось побачиш, — взявся руками за її волосся і потягнув під воду.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

10/05/24 13:18: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 6

0
Маяк це сильно, таких творів я ще не зустрічала на конкурсі. Гарно, атмосферно написано, але мені довелось деякі моменти перечитати кілька раз. Це суб'єктивна думка,я не дуже люблю багато діалогів, більше дій,описів Проте, ваше оповідання сподобалось. Особливо кінцівка.
0
Історія сподобалася. Непередбачувана, моторошна. Але.
Інтрижка, історія про привид, Карпич. А потім хлопець маніяк. Не клеїться до купи. Якби ще Карпич розповідав про зниклих дівчАт, а не про одного привидо, то ще, може бути, й логічно було б. А так, виходить, що не виходить. Я гадала, що з урни вилетить привид і вселиться в дівчину, а хлопець виявиться некромантом, абощо.
Трохи розчарував кінець. Але все одно, успіху!
0
Цікава історія. Покинуті місця мають особливу чарівність.
0
Те що треба для такого формату - лаконічно і тривожно.
0
Робота сподобалася) все зрозуміло, цікаво, без зайвих обтяжувань та деталей)
0
Це якийсь маніяк,який вбиває дівчат від втрати горя?