Ніч видалася задушлива, просякнута їдким сірководнем від гнилявих водоростей. Шарудять об гальку хвилі, гумово скриплять підошви черевиків. За скелястим берегом — піщаний пляж, на ньому залишилося строкате життя курортного містечка.
— Я просила романтику, але це вже занадто.
— Давай руку.
— Я передумала, краще в ресторан.
— Не бійся, там такий вид!
— Ноги промокли.
— Зверху все небо видно!
Прогнилі двері маяка криво повисли на петлях. Воні увійшли й рушили вгору. Гул кроків металевими сходами сперечався з виттям протягу, що літав крізь розбиті вікна, пропалені іржею щілини. Він втягнув її в кімнату.
— Фу, — мазнула пальцем по запиленому кріслу.
— Зараз усе буде.
Вийняв із рюкзака плед, накинув на крісло. Набряклий як потопельник стіл швидко обріс свічками. Глухо вискочила пробка з пляшки й вино зажурчало в келихи.
— Ти не забудеш цей вечір, обіцяю.
— Вже зрозуміла, — зробила великий ковток, — ти ж не віриш, що все, що говорять про нього — правда?
— Але красиво ж?
— Смерть не красива.
— А життя — так! За вічне життя!
Маяк, з іржавою, як його корпус, назвою «Вічна наречена» в затишному курортному містечку давно перестав бути визначною пам'яткою. Стовп, що стирчить у скелі, любили кажани, чайки, рідкісні туристи.
Сторож Карпич, після стопки лякав туристів байкою про дівчину, яка виглядала коханого на маяку: «Коли коса посивіла, вона викинулася в море. Привид вічної нареченої досі блукає маяком»
— Немає тут привида. Байка для туристів, — хотів поцілувати її в губи, але влучив у вухо.
— Все одно страшно.
— Курити будеш?
— О, косячок, але я вже пливу.
— Затягнися, — сунув їй до рота косяк. По маяку поскакав веселий димок марихуани.
— Я за себе не ручаюся, — гикнула й полізла до його ширінки, — навіщо тут урна у свічках? — Язички полум'я жадібно облизували похоронну урну.
— Зараз, я сяду, а ти зверху.
Він швидко спустив джинси. Вона задерла спідницю. Стрімко сіла. Скрип крісла, сопіння і прицмокування перегукувалися з шелестом хвиль об гальку. Із сіллю моря змішалися солонуваті бризки виділень.
— Є ще вино? — зістрибнула з його колін.
— Секунду, — витерся вологими серветками. Простягнув повний келих.
— Якщо я як вона, скинуся. Будеш за мною сумувати?
— Дурепа! — відтягнув її від вікна.
— Це так ми-ило, — полізла цілуватися, — байці сто років, і це не правда. Правда?
— Усі так кажуть, хоч Карпич і доводить що правда. Звичайна смерть не приваблює туристів. Лякалка про привид нареченої — так.
— Віриш тому алкашу?
— Я місцевий. Я знаю.
— Ти красунчик, — її усмішка розтеклася по підталому обличчю.
— Він раніше не пив. Став налягати після смерті дочки. Місяць як горює, — він погладив поглядом урну, — Тут цілковита туга. Тобі, туристці, не зрозуміти. Люди прагнуть на материк. Хочуть жити у великих містах. Пропадати там. Вона теж хотіла втекти — він відсторонився від туристки, — тут не пропадеш, швидко знайдуть. Там хтось стрибає з мостів. В нас мостів немає, тут кидаються з маяка. Пощастить, якщо знайдуть. Тіло швидко з'їдають риби, — сів на вікно.
Містечко внизу лежало як на блюдці з нерівною облямівкою моря. Пляж підморгував вогниками, вітер викидав на берег уривки п'яних пісень. По інший бік скелі, навколо маяка, калюжею крові, розповзлася густа тінь. Горизонт ставав сріблясто-рожевим.
Урна між згаслими свічками сріблилася в місячному світлі.
— Подивимося світанок тут чи скупаємося в бухті?
— Запитуєш! — голосно й протяжно позіхнула.
— Тоді спускайся потихеньку, а я швиденько приберу.
— Чекаю на тебе внизу. Я буду гола, не затримуйся, — скриплячи гумою підошов, вийшла.
Дочекався, поки скрип стане тихішим за хвилі прибою. Підійшов до мертвяка столу і взяв урну. Погладив пузату стінку як наречений щоку сплячої нареченої — з ніжністю, обережно. Зняв кришку.
Тримаючись руками за урну, виставив її за карниз. Вітер дав ляпаса. Він схлипнув і перевернув банку. Голодні вихори підхопили попіл і заплітаючи в коси, понесли в море: «Прощавай, Маріє».
Вниз ішов вічність.
— Я тут! — її біла шкіра виділялася з чорних хвиль.
— А я тут, — скинув одяг, кинувся до неї.
— Я в мотлох. Здалося, що він запрацював. Там щось як блиснуло, — махнула на маяк, — ніби сиве волосся розвівалося на вітрі. Жах!
— Іди сюди, — підхопив її, слизьку, всю в мурашках, і закружляв у колючій від холоду воді, — От побачиш, в темряві нічого немає.
— Мене байками про мертвих дівок не злякаєш.
— Вони не страшні, ось побачиш, — взявся руками за її волосся і потягнув під воду.
Коментарі 6