Вона стоїть перед старезний дубом оповита ранковою димкою. Щось шепоче їй на вухо. Під дубом стоїть довгий плаский камінь, заплямований темно брунатною рідиною, всюди залишки кісток.
Велесовий Дуб, шумлячи листям, щось промовляє до жінки.
Вівця яку вона привела з собою мовчить, хоча цілу дорогу вона нещадно мекала. Її маленький син зовсім виснажений спить на її руках. Вона кладе його попід каменем.
Жінка підводить вівцю до каменю, та слухняно йде, не пручається.
Вона бере вівцю і садовить її на камінь, це дається їй важко, але в неї виходить.
В руках з'являється ніж. Слова мовою древніх починають литися з уст, вони ритмічні, тверді, наголошені і різкі. Пісня заполонила все довкола дуба. Очі жінки закочуються а її починають брати маленькі дрижаки. Раптом посеред пісні різко затихає.
І ніж перерізає горлянку вівці. Кров ллється багрянцем, сльози скочуються по обличчю жінки. Син, поблідлий, досі спить.
За мить все затихає, повітря набуває неприродної щільності.
Але все зникає і настає суцільна тиша.
Нічого не відбувається.
Абсолютно нічого.
Жінка стомлено падає на коліна підповзає до сина. Він так само блідий.
Ніхто не допоможе їй, всі відреклися.
— А хто тут у нас?
Жінка стрімко обертається і бачить перед собою: рогатий, волохатий з напівлюдським обличчям, лукава посмішка і блиск у очах.
Він сидить на камені, поки жінка приходить до тями той вмочує кігтястий палець в свіжу кров і облизує.
— Смачно, — він закочує очі від задоволення — шкода що Велес не оцінив сих дарів.
Жінка бере дитя на руки і відступає. Жар від дитини опікає її груди.
— Хто ти? — вона знає що це безглузде питання.
— Ох, давай без сих вистав.
— Тоді чому ти тут? І як ти смієш ласувати божим підношенням?
— Мені все вольно, тим паче що бог твій відрікся від тебе й твого дару, і здається, вже не вперше.
Вона сильніше притискає дитя до себе. Жар з чола обпікає все дужче.
— Я чую прокляття яке йде від твого сина, воно його виснажує і…
— Я знаю що буде.
— Бачу твого сина великим воїном в майбутньому, тим хто буде вернути гори й слугувати моря.
Вона насторожено дивиться на нього. Її очі наповнюються слізьми.
— Ні! Ти не можеш се казати, ти не можеш се побачити! Хіба не видко тобі зараз в якому він стані! — останні слова перетворюються на рваний крик.
— О повір я можу.
— Повірить? Повірить самому чорту? Тому хто лиш лихо свеє крутить?
— Усі відреклись від тебе, ти нікому не потрібна, ніякий бог не бажає допомогти твому сину.
— Ти не..
— І у Мокоші ти була, у Стрибога, у Дажбога, у багатьох інших богів просила ти міці своєму сину, хто з них відгукнувся?
Жінка мовчить.
— Лиш я прийшов до тебе.
— Ні… тільки не ти, від чорта добра не жди.
Вона розвертається щоб утекти. Чорт з'являється перед нею перешкоджаючи їй.
— Подумай. Це єдиний шанс врятувати його.
Вона обертається в інший бік і йде.
Чорт кидає їй у слід.
— Подумай добряче.
Жінка проходить декілька кроків, дитя на її руках починає плакати, ніби від болю, ніби воно страждає.
Вона обертається назад до чорта.
— Що я маю тобі дати?
— Твоя душа, але я заберу її одразу.
— А мій син? Що буде з ним?
— Я подбаю про нього.
— То ти хочеш життя за життя?
— Я цього не прагну, це вимога.
— Вимога?
— Щоб віддати силу дитині я маю десь взяти ту силу, вона не може з'явитися з будь-чого, тим більше така потужна.
Жінка мовчить, вона дивиться на обличчя малого хлопчика, який заспокоївся і спить на її руках.
— Навіщо се тобі?
— Я ж казав — твій син має тяжку долю, але славетну, він буде видатним.
—Гаразд.
Вона цілує своє маля в лоба.
Чорт кладе руку їй на голову.
Жінка на очах починає висихати і мертвіти, чується глухий окрик який відразу затихає. Чорт бере дитину на руки а мати падає до землі.
Згодом дитину знайдуть між лататтям на березі ріки.
Якби жінка знала до чого призведе це — задушила б власного сина ще при народженні.
Світ буде палати під його ногами, люди горітимуть від його меча, почнеться війна світів а ця дитина буде грати ключову роль.
Чорт нічого не робить просто так.