Стіна

      З високої стіни пронеслася автоматна черга. Верхівки двох вартових, що тягали на собі хмари, оголилися. Ті, в кого вони стріляли, зверху здавалися чорними рухомими крапками. Як мурахи на окрайці білого хліба.

— Ха, я думав вони давно вимерли. А ми тут без толку стоїмо. Але ні.

— Радій, що цей мотлох стріляє. Я до сьогодні думав, що це бутафорія.

— А фронтир від нудьги вигадали прапрадіди.

— Секунду, — страж пустив автоматну чергу. Кілька точок внизу зупинилися.

— Марно. Сюди не дістатися. Як нам туди.

— Зате куля дістається.

— Досить, ми не знаємо, хто вони.

— Вони по той бік, значить кулі для них.

— Щось не так.

— Знаєш навіщо ти тут? Тоді яка різниця хто вони? Зброя наша. Стріляємо в усіх, хто там. Нарешті можна виконати наказ.

           Від стіни відлітали короткі кулеметні черги. Рухомих точок внизу ставало менше. Мертвих більше.

***

— Ем, вона теж убита, — сухенька жінка відтягувала вбік труп.

— Ми виживемо. Обіцяю.

           Люди йшли до стіни невеликими групками. Старі попереду. Потім дорослі чоловіки й жінки, підлітки, по центру діти. Люди похилого віку вмирали першими. Їхні вузлуваті, понівечені хворобами ноги легко ламалися. «Пах!» звук як суха гілка. Новий труп на дорозі. «Пах, пах!» — люди переступають скручених як зародки мерців.

— Я голодна, але  їсти не буду, — жінка облизала сухі губи.

— Візьми, він свіжий, хворів не довго.

— Він заразний.

— Ти помреш від голоду.

           Чоловік поманив дітей. Як голодні пташенята, дітлахи оточили худого чоловіка. Одним точним рухом ножа він відокремив гомілку від коліна. Як м'якоть кавуна, вирізав шматочок плоті.

— Ось, тримай, ще тепле.

— І мені, і мені, — чайками кричали діти й бруднилися в крові.

— Це їх уб'є.

— Їх уб'є голод. Їжа врятує.

           Пискнула куля. Дитина впала. Шматок м'яса стирчить з її розкритого червоного рота.

— Бережи дітей!

— Ще народиш, — чоловік одним рухом ножа відокремив голову від маленького тулуба, — бери, гаряче і не заразне.

— Тільки-но ми дістанемося, я втечу, — шепіт розчинився в гучному чавканні голодних людей.

***

— Їх менше половини! — класна стрілялка.

— Все одно не пролізуть угору по стіні. Заспокойся.

— Я нарешті знайшов своє призначення! Це приємно, чорт візьми. Краще, ніж секс.

— Ти говориш як тварина.

— Це вони тварини. Дивись! — страж вставив приклад між ніг і, зображуючи сечовипускання, пустив автоматні черги. Декілька чорних стовпчиків упали, — живучі тварюки. Чого вони вилізли зі соєї пустелі?

— Знаєш, як вони виглядають?

— В усіх підручниках вони є. Моторошні тварюки.

— Я зараз.

— Гей, пост залишати не можна. Тут же напад на фронтир. Ось вам, тварюки.

***

— Розділимося на три групи, я поведу одну, ти іншу, а Сот третю.

— Я йтиму праворуч. Їх двоє, стріляє один, хаотично, але часто, він ідіот, — Сот зібрав навколо себе дітей і старих.

— Гаразд труси, я піду по центу. Відволікатиму. Старих усіх сюди! Помруть, не шкода, на м'ясо не годяться. Вам їсти потрібно. Доходяги. Я вже ситий.

— Ми дійдемо. Обов'язково, — жінка встала навколішки й погладила по зкуйовженним голівкам дітей, що ревіли від страху — все буде добре, там багато їжі на полях, води в озерах, є цукерки. Ще пам'ятаю їхній смак, — вона прикусила губу. Із рани зазміїлася червона цівка. Дитина загарчала й стрибнула на обличчя жінки. Вона міцно вхопила малюка, що борсався і гарчав й повернула на землю, — ти одужаєш. Потрібно тільки дістатися за стіну.

           Усі розійшлися і знову рушили уперед. Старих ставало дедалі менше, «Крах, Пах!» — розколювався крихкий череп. «Пух. Хлуп. Пляк» вивалювалися нутрощі на суху землю.

***

— Ка-айф, тварюк набагато менше, дивись! — страж випускав черги як стрижів із клітки.

— Вони люди! Жах. Жах. Стій! — другий страж припав до окуляра підзорної труби.

— Та спробуй нарешті, вартових не з багна роблять! Чи ти багно?

— Дивно. Розбилися на групки. Одна пропала. Вони. Розумні. Гей!

— У вартових залізні яйця. Стріля-я. Ай! — впав.

           На стіну вистрибнула дитина. Випучивши червоні оченята, вишкіривши ріденькі зуби, кинулася на шию вартовому. Як товсту макаронину вона витягнув із шиї сонну артерію.

— Люди, — Другий страж стояв мокрий під фонтаном крові товариша. Хаотична низка куль  бедушно дірявила його тіло. Автомат випав в мервих рук. Кілька секунд він підскаував. Як живий.

           На стіну, з тильного боку піднімалися змучені, хворі й голодні люди. Сухенька жінка допомагала решті підніматися з тунелю нагору. 

— Дивіться, то наші будинки, — вийшла на стіну.