І наснився мені сон віщий…Розступилося море й земля здригнулась. З недр потекла гієна вогненна. І окутав землю дим і смрад накрив. Згоріли дерева й трава попелом покрилась. Величні будинки зігнулись, укрились оспою шрамів. Розірвана плоть покрила бетон. Спинилось життя. Заснули навіки. Загиблим душам відкрилось царство моє.
Причина їх смерті змій-люцифер, який звив гніздо собі на болотах. Чревом своїм лежить на червоній бруківці.
І побачив я його лапи огидні, омиті кров'ю. Тіло його ведмеже й дві голови орлині. З пащек металевих вилітали снаряди. І мав він крила, що роздмухують жар. Кігтями своїми зігрібав під себе весь попіл руйнацій і волі. І гріб із собою всі голови царства свого пустоголові. Відкриває вуста свої і зригує єресь. Віщує команди - залпи вогню на квітучу землю. І гинуть сотні й десятки тисяч. Увесь світ лише спостерігає за вогняною лавою. І тільки зітхає, і миру бажає.
І бачив я велику палату, мужі в ній поважні сиділи. І кожен щось завзято доводив, руками махав, аж крісла скрипіли. Минали так дні і тижні минали. І рік пройшов, і другий…Плив час, а люди все ждали. Сіріла земля, поля висихали. А звір усе дивився і насміхався. Усе дужче ричав і топтав нашу землю.
І бачив я цвіт нації того народу. Кращі легені-сини його та дочки. Вийшли на супротив супостату. Грудьми закрили списи і стріли, запалені вогнем єретичним. Стояли стіною, ніхто не здригнувся. Закрили собою своїх рідних і матусю. Ішли вони військом непереможним. Це все були наші ангели-браття. З Божою іскрой, з Божим словом.
І бачив я битву, якої світ ще не бачив. Горіли і крила, і нечисть супостата. Увесь світ захлинуло кровавою хвилею. І змило всю нечисть, і престол супостата. Тікали злі духи в різні шпарини. Забрали з собою і тіло звірине.
І не залишилось по ньому нічого, і навіть змилось із землі ім'я його тваринне.
“Коли хто має вуха – нехай слухає. Коли хто до полону веде – сам піде в полон. Коли хто мечем убиває – такий сам мусить бути вбитий мечем! Отут терпеливість та Віра святих!”(Одкр. 13:9-10)
Разом до перемоги!