Він тікав. Досі тепла здобич в руках заспокоювала. Ще кілька днів. Якщо розтягнути, закопати шматок, можливо довше. Залишитись. Затишок рідного дому. Чи краще відразу, поки є сили шукати, куди податись? Нові угіддя. Не такі сполохані стада. Більше їжі. Частіше. Але ж дім. Тепло, запах. Чи зможе він знайти інше місце. Як же важко стає. Цього разу вони на нього ніби чекали. Хіба таке можливо? Вони ж лише здобич. Це він мисливець.
Чому тоді його просто не облишать? Гілля чіпляється за ноги. Як же важко. Тріск. Рветься тканина. Лише рукав. Принаймні, поки що. Тільки б не впустити. Не можна дозволити, щоб і сьогоднішнє полювання було намарно. Свіжа їжа. Нарешті. Тільки це має значення. Чому ж вони не відстають. Досі чути перегукування. Близько? Не обертатись. Не втрачати такі цінні хвилини. Крок, ще крок. Втомлені ноги невдовзі відмовлять. Потрібно сховатись. Тільки де? Навколо смердять дерева. І ці гілки, які так важко переступати. Одна нога вже майже не підіймається. Ахррр. Ну чому. Чому полювати стає так важко. Перечекати. Знову якийсь тріск. Невже хтось попереду? Його оточують? Чи це інше стадо? Він не чув чужих запахів. Але ж навколо листя, кора. Важко. Заважають чути. Чи здалося? Попереду нікого. Перепочити. Ні, ще не можна. Занадто небезпечно. Потрібно знайти сховок. Поки не відмовила друга нога. Знову гілка. Та відчепися ж ти! Архх. Тихіше. Не можна, щоб вони почули. Краще спробувати в інший бік. Якщо попереду таки хтось є. А може, вдасться швидше вийти з лісу. Кляті гілки!
Але що це?! Там далі. Невже?! Ні, ще зарано для полегшення. Не сповільнюватись. Так, запах, знайомий, але з чимось ще. Мокра шерсть? Дійсно нора? Тільки б розмір виявився достатнім. І встигнути. Він мусить встигнути. Ліва нога вже волочиться. Крок. Ще крок. Ноша починає вислизати. Ні, ні, ні, тільки не це. Лиш би не впустити. Ухх. Наступного разу треба залишати оболонку, тоді легше, не так слизько. Якщо він взагалі буде той наступний раз. Потім. Він подумає про це потім. Зараз треба встигнути.
Крок. Підтягнути ногу. Крок. Так! Це нора! Вхід трохи завузький, але тим краще. Треба тільки трохи розрити. Свіжа земля приховає його запах. Зібʼє зі сліду. Достатньо мʼяко. Він має встигнути. Швидше, швидше! Пальці заплутуються в гілках. І тут ці кляті гілки! Тільки не сповільнюватись. Ще трошки. Ще. Ааааа! Палець! Як можна було бути таким тупим. Він же знав. Точно знав, що там де смердить листям, рити треба дуже обережно. Через ті кляті гілки, які підступно ховаються під землею. Тепер без ще одного пальця буде важче, повільніше. Але отвір вже достатньо широкий. Обережно, щоб більше нічого не відірвати. Так, спочатку здобич. Вберегти їжу — це головне. Фуууух. Проліз! В безпеці. Голоси ближче. Як же вчасно. Вже друга нога почала волочитись. Свіжа земля на вході зібʼє всіх зі сліду. Головне не рухатись. Тільки не рухатись.
Чого ж все пішло настільки не так?
Він занадто розслабився. Впевнений, що натрапив на молодняк. Занадто легко піддалася шия. І оболонка розкололась від першого ж удару палицею. Навіть підходящий камінь не довелося шукати. Жодної особини з рогами на кінцівках. Ні плювачів пекучими дірками. Це було легко. Занадто легко. Невже пастка? Ні. Це він від перевтоми починає марити. Ніхто не робитиме приманку з власного молодняка. Всупереч інстинктам. Вижити. Всі просто хочуть вижити. Чи ні? Йому завжди важко було зрозуміти, як вид, якому настільки легко розмножуватись, ставиться до приплоду. Чого його взагалі переслідують? Так легко.
Тихо. Тільки не рухатись. О ні! Палець! Треба було підібрати палець! Спробувати зараз?
Запізіно.
Тепер тільки чекати.
Відпочити.
Як же потрібно відпочити. І поїсти. Інакше нізащо не дістатися до дому. До теплої затишної домівки, де не пахне вологою шерстю, немає цих страшних отворів, через які будь-хто може залізти всередину. Тільки ароматна земля. Тепло тіла, що розкладається. Затишок. Примружившись від задоволення, він зімкнув зуби. Вже прохолодна мозкова рідина потікла до рота, наповнюючи тіло життям.