Моїм єдиним завданням було копати. І мовчати. Це все, що входило в пакет послуг горбатого наглядача за могилами. Особливо беручи до уваги ту серйозну клієнтуру, що давала мені роботу.
Копати і мовчати.
Спочатку я ще намагався задавати якісь питання, вкрай обережно підходячи до теми того, що саме я закопую. Але після невинного «Як вам сьогоднішня погода?», я отримав серйозного копняка, і втратив половину зубів. Ті, що залишилися, стукотіли, немов мелодія вітру серед крон дерев у старому лісі.
Тож дотепер я лише копав та мовчав. Бо не дуже хочеш чути, як повітря свистить у тебе в ротяці.
Але не сьогодні.
Ще здалеку завбачивши чорного позашляховика мене накрило тривогою. Сам не відаю чому.
Купка серйозних мужланів повилазили назовні, і понесли в мій бік щось.
Це щось підозріло замотали в пакет для відходів, щемливо надаючи відповідь на питання для кого саме я сьогодні мав копати могилу.
І мовчати, звісно. Куди ж без цього.
Пакет детально відтворював обриси маленького дитячого тільця, де чудово проглядалися всі вигини, починаючи від скрючених стоп, закінчуючи очними яблуками. Там, де мав бути рот, пакет вдало синхронізувався із ціленькими зубами, від вигляду яких всі стоматологи впали б в екстаз.
То сьогодні я мав мовчки закопати ні в чому не винну дитинку? Ну ні, ера горбатого мовчуна минула. Зручніше вхопивши лопату, загорланив:
– Ви що це надумали, га? Дитину вбили!!!
На мене вирячились чотири пари очей довбнів, які влипли по самі яйця.
– Агов, ти чого розкричався, йолопе горбатий? – один з тих перекачаних самців, демонстративно відтягнувши край піджака, вказав на кобуру. – Нам сказали, що ти професіонал. То ж давай собі, копай і мовчи. Затямив? Бо ляжеш разом зі шмаркачкою.
Я відчував як гормони адреналіну починають задурманювати мене. На лобі виступив піт, під пахвами почало добряче смердіти. Але страху перед тими орками не було. Лише передчуття щастя та справедливості.
Я засміявся від цього і вперше в житті відчув як це – бути щасливим.
Я все сміявся, а ті довбні просто стовбичили і чухали голомозі потилиці.
А тоді, зручніше перехопивши лопату правою рукою, зробив різкий випад у бік того, хто був у них за головного. Того, хто вихвалявся пістолетом. Не встигнувши зреагувати (а то ж бо, хто очікує такої швидкості від горбуна?), один із вбивць повалився на спину. Прикривши голову руками, той вдало для мене зробив беззахисним своє горло. Туди і ввійшла лопата. Почувся хрускіт та тупий звук пробиття трахеї, що супроводжувався хрипінням та намаганням організму зробити ще один вдих. Вмить мене омило гарячою кров’ю. Надавивши всім тілом, я добряче натиснув на рукоять, і нарешті вдовольнився результатом: лопата вгрузла в землю, а голова власника позашляховика з тихим клацанням відірвалася від хребта.
Я досі дивувався, як інші громили не відстрелили мені яйця, але голомозі, вирячивши очі, вже бігли до позашляховика.
Не встигнуть.
Потягнувшись вниз, я дістав з кобури пістолет хоча і не надто сподівався на заряджений магазин. Почулося двигтіння мотора, яке враз заглохло. Я завжди знав, що ці машини знущаються з нас.
Підійшов поближче, і добряче прицілившись, кілька разів натиснув на гачок. Лобове скло залило кров’ю від твердих черепів, які так легко пробилися кількома маленькими кульками. Мабуть, не такі вже вони й тверді.
* * *
Місячне сяйво, що танцювало на поверхні лопати, надавало мені освітлення в цю зоряну ніч. Звісно, ті вбивці не заслуговували на могили, але мені не хотілося зайвих питань.
Я все копав. І копав.
Копав. І копав.
Лише коли помітив, як мозолі на руках стали лопатися від тяжкої праці, зміг оцінити масштаб всієї роботи. Дві глибокі ями стояли переді мною, як мовчазні свідки мого відданого завдання. Тих йолопів я вкину трохи пізніше, лиш трохи відпочину.
Я перевів погляд на тільце, що досі вгадувалося у тому пакеті. Я її не відкрию. Ні. Я не такий хоробрий, щоб дивитися на страждання дитини. Могилу для неї я викопав під гіллястою яблунею, що немов стала символом її загробного спокою, де кожен цвіт прикрашатиме її вічну пам'ять.
Солона сльоза скотилася по обличчю, мішаючись з червоним брудом, що обпікав щоки. Спочивай з миром, дитя. Я за тебе помстився.
Тепер знову буду копати і мовчати, бо це те, що мені відведено робити.
Коментарі 18