- І нащо ми сюди поперлись? — вхідні двері з ляскотом розчахнулись.
- Ну, як нащо, — дівчачий голос відлунював від стін передпокою, — треба роздивитися, що нам за спадок випав.
- У цьому дачному кооперативі вже років із п’ятдесят ніхто не живе.
- Так, з будиночка толку мало, — дівчина роздивлялася шмаття штукатурці на стінах, та ворохи толю, що фіранками звисали зі стелі, — але в середині, можливо, щось є.
Повільно ступаючи, вона пройшла дощатою підлогою до середини кімнати та озирнулася навкруги. Голі вікна, пошарпані стіни, у куті величезна цегляна грубка з обпаленим жерлом. У сонячному світлі, що ледь пробивалося крізь брудні вікна, крутилися порошинки. Пахло пилом, старими речами та солодкувато тягнуло ромашковим чаєм.
Зі стіни на них, із чорно-білого фото, дивилася стара жінка. Квітчаста хустка підв'язана під підборіддям, вузькі губи, що загубилися в прірвах зморшок. Чорні очі прискіпливо дивилися на них і ставили запитання «нащо ви тут?».
- Ти нічого дивного не бачиш? — глухо спитала дівчина й раптом закашлялась.
- Тут усе дивне, — хлопець понизив голос і майже пошепки додав, — на ось, тримай, — і простягнув їй пляшку з водою.
- ЇЇ очі.
- Очі? Дійсно, куди вона дивиться?
Обидва прослідкували за її поглядом.
- Ось, здається, сюди, — і ставши навколішки, дівчина почала вистукувати по дерев’яних дошках. У відповідь лунав глухий звук.
- Чекай, — хлопець доєднався до неї, та завовтузився на колінах по підлозі.
Ніхто з них не побачив, як обличчям старої жінки пробігла тінь задоволення. Тепер вона знала навіщо вони тут. От тільки хлопець зайвий.
- А? Що? — озвався хлопець та рвучко обернувся.
І в ту саму мить дошка, яку він щосили намагався відірвати від підлоги, легко відійшла. І там само легко, у долоню хлопця встромився іржавий цвях. Йому нестерпно закортіло опинитись як найдалі від цього будинку та від фото з прискіпливим поглядом. Але що він, дарма котився сюди понад дві години? Нашвидкуруч обмотавши рану паперовою серветкою, хлопець почав відривати наступні дошки. Тепер у підлозі зяяв витвір, з якого потягнуло вогкістю. У напівтемряві підвалу можна було розгледіти земляну підлогу.
- Потримай мене, — і дівчина звісила ноги в провалля.
- Ти геть здуріла? — хлопець вхопив її за руки.
- Тут невисоко, дивись.
І дівчина щезла в отворі. Знизу почувся голос:
- Спускайся, тут сходи є, роздивимось та вилізи… кхе….кха….
- Що? Що там?
- Нічого… темно як… закашлялася тро… кха… кха… ка…
Не роздумуючи, хлопець шуганув вниз. Він ще побачив дерев’яні східці, біля бетонної стіни, аж раптом денне світло, що просочувалось в отвір у стелі, зникло.
- Єй… Єй… ти де?
Затамувавши подих, прислухався. Безмовна темрява була йому відповіддю.
- Це не смішно…
Протягнувши руки, мовчки, він повільно рушив уперед, м’яко ступаючи товстим шаром земляного пилу. Розчепірені пальці хапали пустоту. Чорнильна беззвучна тьма наповнилася запахом гнилої землі. «Дуже хочеться пити. Хоча б ковток, щоби позбавитися від цього запаху плісняви в роті». Але ж воду він віддав їй. У голову заповзла склизька думка. «Це все вона. Вона винна. Якби не її дурна ідея, його б тут і не було. То ж… вона сама винна. А мені б якомога швидше вилізти звідси. За будь-яку ціну! А що… якщо я буду блукати тут вічність. День за днем ходити по кругу із кам’яних стін. Ані води, ані світла. А вона, мабуть, уже вилізла звідси давно та дременула світ за очі. А мене покинула. Звісно, що покинула. Інакше, чого б я тут блукав».
Ще один поворот ліворуч, ще кілька кроків наосліп. і він побачив… сходи! Так, ті самі дерев’яні сходи! Підвал потроху почав наповнюватися розсіяним світлом. Озирнувшись, він кліпнув очима, нервово посміхнувся та наблизився до пляшки з водою, що валялася біля стіни. За ним потягнулася цівка слідів сорок четвертого розміру. За пів хвилини додався ще один слід — від стіни, де він підняв пляшку з водою, до сходів. Жодних інших відбитків.
Хутко вибравшись нагору, він завмер посеред кімнати, витріщившись на портрет. Так і не відкоркована пляшка з водою випала з його рук та вдарилась об дошки підлоги. Незнайома стара жінка у квітчастій хустці зникла. З-за пильного скла в підрамнику на нього дивилася вона. Тільки старша на п’ятдесят років.