«А гарно червона помада пасує до цієї сукні» — крутилася вона перед дзеркалом.
«Трішечки тут… і ще ось тут…», — краплини парфуму охопили хмаркою чорне, гладко зачесане, волосся. Потягнуло запахом півоній.
«Овва, а це що таке?»
Вона простягнула руку, щоби прибрати волосинку з дзеркальної поверхні високого, майже до стелі, дзеркала у важкій дерев’яній рамі. Намагаючись підчепити її довгим нігтем із рожевим лаком, побачила, як поруч із першою волосінню з’явилася ще одна. Тріщини збігали гладкою поверхнею, об’єднуючись між собою в тоненьку цівку та, ближче до низу, розтікались у різні боки. «Чого б це? Я, звісно, розумію, що річ стара, але ж не настільки, щоб сама по собі тріскатися почала. І як воно…»
Звук битого скла відвернув її від роздумів. Різко хапнувши ротом повітря, витріщилась у дзеркало. Посередині скляної гладіні красувалася вм’ятина від удару кулаком. Але ж вона точно пам’ятала, що нічого такого не робила. Або робила? Затамувавши подих, опустила очі донизу, стиснувши пальці в кулак. Прислухалася до себе. Ні, ця вм’ятина ніяк її не стосується.
«Тоді звідки…» Вона застигла широко розплющив очі. Поверхнею дзеркала бігли широкі розколини, переходячи у звивисті шляхи та утворюючи дивну дзеркальну мапу. Пошматоване тріщинами обличчя дивилося на неї з того боку дзеркала. «Бігти! Що найшвидше бігти!»
Спроба рушити з місця виявилася невдалою. Каблуки-шпильки встромилися в підлогу, туфлі, врізавшись твердим краєм у шкіру ступні, міцно тримали. Вона ще не знала, що запізнилась. На якихось довбаних кілька секунд. Дзеркальна мапа, раз запросивши до себе в подорож, нікого більше не відпускала.
Не встигнувши затулити обличчя руками, відчула, як уламок, розміром із вказівний палець, увійшов у ліве око. На нову кофтинку чвиркнула рідина, забризкавши мутними каплями намистини на шиї. Наступний скалок розпоров обличчя й оголеними зубами загуляло повітря. Велика муха із цікавістю заглянула у відчинене вікно і, почувши смак крові, на правах господині залетіла в кімнату. Легкий тюль надувався повітряними кулями.
«Шмак…шмак.», — силилася вона щось сказати, але нижня губа перестала її слухатись. Скосивши праве око донизу, побачила темний клапоть, що звисає з підборіддя. По краях клаптя червоніла губна помада. Підняла ліву руку, доторкнулася до уламка, що стирчав з ока, як дорожній вказівник, та щосили вхопилася за нього, не даючи прослизнути всередину. Ліва частина голови сполохнула полум’ям. Мокрі від крови пальці ковзали на гладкому склі та зрізали м’яку шкіру долоні. Скалок, ставши живим, угвинчувався глибше і глибше, намагаючись дотягнутися до мозку. В очікуванні подальшої скляної атаки, вона побачила що скалки дзеркала скупчилися в рамі. Їхні гострі краї стирчали назовні, як горні засніжені хребти. Між ними зяяла прірва. І з того боку прірви її гукав жіночий голос.
Тиждень тому.
- Ти тільки уяви собі, яке я чудо на блошиному ринку купила. Дзеркало. Здається, що такі антикварне. І зовсім недорого. Ото окраса для моєї оселі буде.
Дівчина із червоною помадою на губах, передавши велике дзеркало у важкій рамі таксисту, щоб той всунув його в багажник, радісно ділилася новинами з подружкою.