Таке життя

Нічний дощ барабанив шибками вже третю годину.

«Чи до добра це?» — міркував собі Стас. «Чи як минулого разу буде?»

Під ці розпачливі думки він поринув у сон. Ранок пробудив його цвірканням горобців та великими калюжами. Стас відчинив високу, аж до стелі, шафу і прискіпливо оглянув взуття. На нього дивилися ряди гумових калош та чоботів. Низеньких, по коліно та таких високих, що їх можна було натягнути до пояса. Жодних шльопанців, сандалів та капців.

«Ось ці підійдуть».

Він витягнув невеликі калоші, що якраз затуляли кістку на нозі. За ніч усе майже підсохло, а до вечора взагалі сухий асфальт буде.

Спустившись на ліфті, обережно відчинив двері під’їзду. Минулого разу, на виході, його зустріла калюжа й чим усе закінчилось? Він аж здригнувся від спогадів. Але, дяка двірничихи, та засипала все щебенем, тож однією проблемою менше.

На жаль, Стас не усвідомлював того факту, що не всі такі відповідальні, як їхня двірничиха. І біля сусіднього дому ніхто ніякі ями не засипав. Калюжі розтеклися морями та озерами й вільготно займали всі пішохідні доріжки. Брудною поверхнею вітер ганяв брижі та опале листя.

Міркуючи про двірничиху, Стас не помітив, як, ступивши в калюжу, провалився по самісінькі коліна.

-             Ні! НІ! Тільки не це!!!

Стук м’яча по асфальту, курликання голубів, гудки машин, рингтони телефонів — усе поглинула під собою мутна товща води. Стурбовані перехожі почули тільки слабкий гуркіт та над калюжею завився тоненький зелений димок, який за мить розсіявся під поривами вітру. Ніхто й не помітив, що Стас зник. Ніхто, окрім самого Стаса.

Він стояв перед печерою. Вона кликала його до себе й чинити спротив він не міг. Раніше він намагався, але тепер знав, що це дарма. Потрапивши сюди перший раз, він ще чіплявся за гілля, що затуляло вхід до печери, попри гострі шипи, які проштрикували долоні. Тоді він ще волав та кликав на допомогу, але відлуння його криків поверталось до нього і змушувало йти вперед. У невідомість, із якої тягнуло сирою землею та ароматом зів’ялих троянд.

-             Ні! Я не хочу! Будь ласка!

З печери пролунав звук труби.

-             ААААА! — заволав Стас.

-             ТРЕБАААА! — відповіло відлуння.

Колюче гілля, що обплутало вхід до печери, потягнулося довгими відростками до Стаса, встромило колючки в руки й потягло до входу в печеру. Підвівшись на ноги, не озираючись, він ступив у печеру та пішов уже знайомим шляхом.

Кожен раз він знав, що побачить і кожен раз не був готовий до цього.

Вона громадилася на склизькому камені, така ж величезна та склизька, як і сам камінь. Жаба вивернута назовні. Випуклі очі, широка паща, перетинчасті лапи, з яких на кам’яну підлогу стікала густа чорна слизота.

-             Чому?! Чому я?! Чому знову?!

Крик Стаса губився в порожнечі печери.

-             Кожен раз одне й те ж запитання, — голос жаби відлунював від стін та заповзав під самісіньку шкіру, — важливо не чому, а коли та як. Коли ти, нарешті, зрозумієш, що іншого виходу в тебе немає та як, цього разу, ти із цим впораєшся.

Велика склизька туша злізла з каменя та подалася до Стаса. Той сіпнувся, але залишився на місці.

-             Ось бачиш? Ти вже розумнішаєш. Не має сенсу опиратися поки все не скінчиться.

І сіра лапа поповзла під сорочку Стаса, відриваючи ґудзики.

-             Ти ж мій любчику, нас чекає чудовий місяць — воркувала вона, здираючи джинси із закляклого хлопця, — ще пару раз сюди попадеш, а там, хто знає, може і вийде з мене царівна.

На виході з печери на Стаса чекали калоші.