Радість життя

         Усівшись у садку на старенький стілець, ще не запаливши цигарку, я почув з чагарників бур’яну з жовтими квітками шарудіння. Сірий підвальний щур борсався в зеленій гущині, наче з кимось бився.

         Роззирнувшись, я побачив біля будинку дошку. Я хотів узяти її та розтрощити тварюці череп, але почув огидний писк, наче хтось уже робив це за мене.

         Щур борсався в заростях відчайдушно, наче застряг. Він частково звільнився, але нові стеблинки швидко схилилися до сірого тіла і, наче мацаки хижої тварини, обплутали його. Щур знову пискнув, а стеблинки з такою силою вп’ялися в тіло, що він, здавалося, вже не міг дихати.

         Я дивився, не ймучи віри власним очам. Зі стеблин, що вп’ялися в плоть, виділявся жовтуватий, схожий на тваринний жир сік, який припікав шкіру, від чого вона чорніла. Невдовзі я почув запах смаленого й побачив, як з черева щура вичавлюються нутрощі.

         Неспроможний зрозуміти, що відбувається, я подумав: от і добре, ці квіточки зробили роботу за мене. Якби не огидний запах, видовище мені навіть сподобалося. Жбурнувши цигарку, я побрів до будинку.

         У коридорі я з подивом побачив такі самі чагарі з жовтенькими квіточками. Зі спальні вийшла дружина й теж уп’ялася в них поглядом. Вона була в халаті, під очима мостилися мішки. Худющою рукою, схожою на руку смерті, вона вказала на зарості.

         — Що це, в біса, таке? Казала тобі, не варто робити підлогу дерев’яною, а забетонувати геть усе!

         Глянувши на неї як на ворога, я почвалав до комори й узяв сапку. Коли повернувся, мені здалося, що рослини стали більшими. Я почав зрубувати їх, завваживши, що тонкі стеблинки тверді наче сталеві дроти. Спітнівши, я кинув сапку й пішов на кухню, де в холодильнику стояла пляшка пива. Випивши половину, я повернувся до коридору.

         Я не повірив власним очам, але клятий бур’ян доходив уже до грудей. Миловидні квіточки, здавалося, дивилися на мене з пожадливістю, а у нетрях відбувалася боротьба. Звідти доносилося приглушене котяче нявчання, із чагарів стирчав хвіст нашого Плінтуса.

         Я схопив за котячий хвіст і смикнув, але водночас до руки потягнулися рослини з квіточками. Зі стеблин,  наче піт з людської шкіри, виділявся жовтий сік. Я відсмикнув руку. На хутрі кота я теж побачив жовті краплі й почув запах смаленого. Я подумав, що слід рятуватися самому, а Плінтусу вже не допоможеш, і я ногою підштовхнув його назустріч долі. Зрештою, він давно мені обрид, цей жирний наглий котяра.

          — Що ти робиш?! — заволала дружина. — Ти навіщо Плінтуса…

         Вона наче заклякла, виряченими очима спостерігаючи жахливу сцену. Вона бачила, як тверді, наче залізо, стеблини стискали тулуб Плінтуса, допоки не луснув живіт і з нього не вичавилися закривавлені нутрощі. Жахливого смороду припаленої живцем плоті не відчув би тільки мертвий. З безмовним жахом приклавши долоні до рота, дружина позадкувала й зникла у дверному отворі, що вів до спальні. У ту саму мить я почув її крик.

         Підійшовши, я побачив, що рослини з жовтими квітками в спальні просто буяли, сягнувши людського зросту. Від смороду спаленої плоті мене мало не знудило. Донька, якій було шість, спала саме в цій кімнаті.

         — Коли ви вже нажеретеся, тварюки! — вигукнула жінка писклявим голосом, і цей вигук навів мене на думку. Дійсно, не може ж воно жерти нескінченно.

         — Зроби хоч щось! — заволала вона, стискаючи кулаки біля грудей.

         — Зроблю, — прохрипів я. — Дивись, бачиш?

         Я вказав на хижі хащі. Коли дружина повернулась у тому напрямку, я схопив її за волосся і штовхнув у зарості.

         Вона встигла скрикнути, перш ніж пружні, сталеві стеблини перехопили їй горло. Впиваючись усе глибше, заливши кров’ю халат і голі руки, вони відтяли голову з виряченими очима, швидко затягнувши її в нетрі. Ніби голова смакувала їм більше, а тіло було для них наче для людини набридла вівсянка. Я зрозумів, що ці потвори не наситяться ніколи.

         Я подумав, що таке закінчення життя — не найгірший варіант, і краще не розтягувати цю муку на десятиріччя. Який в цьому сенс? Що доброго було в минулих роках, відданих на поталу нескінченній роботі, пиятик до півсмерті, щоб забутись, постійних страхів та легіону нездійснених мрій? Я подивився на рослини, що тільки но зжерли дружину. Жовті квіточки були вже близько, і мені здалося, що вони випромінюють радість життя.