Я знав, що рано чи пізно за вчительську кар’єру мені доведеться стикнутися з чимось подібним. Першокласниця намалювала цвинтар і мертву людину в пустій могилі. Могилу оточували поліцейські. Ця сцена нагадувала кадр із якогось фільму жахів, тому я відносно спокійно сприйняв таку “творчість”; те, що дівчинка виглядала гордою за свою роботу, радше здивувало; єдине, що мене напружувало - неприємна перспектива говорити про це із її батьками. “Хто це?” - спитав я, вказуючи на мертву людину і демонструючи награний інтерес.
Її відповідь мене налякала. Дівчинка вказала повне ім’я людини, яку не могла знати ні за яких обставин. Так звуть того покидька, заради якого мене кинула дружина. Поки я приходив до тями, дівчинка показала на жовтий колір шкіри поліцейських і на незафарбованого мерця. Вона сказала, що “він блідий, бо в нього не лишилося крові”.
Я забрав цей малюнок і сховав у найдальший куток своєї шафи. Я був так стурбований, що забув розказати про це її батькам і не помітив, як минув тиждень. Тиждень, повний дивних кошмарів, наче я причетний до цього, наче вистежую того альфонса й вбиваю. Мені навіть здалося, що моя ванна кімната пахне кров’ю. Щоби відволіктися, я почав пити бокал вина перед сном. Тоді-то я й побачив новину про те, що поліцейські справді знайшли обезкровленого чоловіка в пустій могилі. Того самого.
Колишня дзвонила мені декілька разів, але я не брав трубку. Думка про те, що мені доведеться втішати її через смерть того виродка викликала огиду. Я все ще кохав її, але це було б надто боляче. Колега спитав, чи не поранився я, бо від мене пахне кров’ю. Я роздратовано відмахнувся, вважаючи це питання дивним і дурним - останні дні я дуже погано спав і мало розумів, чого від мене хочуть. Мене мучили чудернацькі кошмари, ніби я купаюся у крові, й часом здавалося, ніби я взагалі не сплю. Але найдивніше те, що я ніколи не був настільки емоційно вразливим, щоб так переживати щодо дивного малюнка дитини.
Я ходив з боку в бік, намагаючись осягнути щойно сказане першокласницею. Переді мною був такий самий малюнок, що й тиждень назад. Але на цей раз, указавши на мерця, вона назвала ім’я мого колеги й посміхалась, як і тоді. Її посмішка здалася мені злорадною. Я нахмурив брови, ледь не спитавши її, що вона в біса собі придумала. Ніби крізь сон, я пам’ятаю, як поніс того малюнка колезі, намагаючись довести йому, що дівчисько щось знає. Однак, здається, він так і не повірив, посилаючись на те, що мені потрібен відпочинок.
Справді, я дуже втомився. Кошмари, сюжетно такі самі як минулого тижня, робили з мене справжню мумію. Я почав худнути й слабшати, але у снах був нелюдськи сильним. Бажання піти до лікарні щоби припинити ці страждання розбивалося об титанічної сили втому. Я почав замислюватись про те, що не можу більше працювати. Коли кошмари дійшли етапу вбивства, я з острахом чекав новин про свого колегу. Час від часу я дзвонив йому, щоби запевнитись, чи все з ним гаразд. Але після сну про вбивство він перестав відповідати на дзвінки.
Зібравши останні залишки сил я пішов до школи, щоб написати заяву про звільнення. Зайшовши до свого класу, я помітив, що те саме дівчисько малює щось нове. Я підійшов до неї, заглядаючи в аркуш, і обімлів. Це була вона сама.
Здається, тоді я втратив контроль над тілом, але мій мозок усе розумів. Разом із нею ми пішли до мене додому, де я роздягнув її у ванній і заколов, неначе козу. Зцідив її кров, розбавив із водою і ліг одкисати. Моє тіло було розслаблене, але мозок просто вибухав. Я вже не був певен, чи лишився в мене ґлузд. Тоді я й почув нелюдський голос позад себе: “Щось не так? Ти ж хотів помсти за зраду. За все своя плата! Дякую, що викликав мене! А тепер відпочивай. Тобі ще відповідати за дії, які я зробив у твоєму тілі”.
Демон відпустив моє тіло і я тут же опустився під воду. Ні! Я краще вмру! Лише на мить я побачив мертве тіло дівчинки під водою, як він знову взяв мене під контроль. Моїми руками він схопив першокласницю і прогарчав: “Ні?.. Тоді ходімо на вулицю”.