Хвилі

Ти прокидаєшся близько другої ночі від болю – чи то в животі, чи то в спині, втім не розумієш його природи, бо за всі 27 років життя з тобою не траплялося нічого подібного. Думаєш, що це щось незначне і скоро мине само собою, просто невдало обрана поза для сну. Втім біль усе ще тут, він тягучий, як мед, нав’язливий, але ще не настільки сильний, щоб вити. Доволі підступний, раптовий, він находить хвилями: видихнути, спробувати знову заснути, відчути його знову, вже сильніше. Хаос перетворюється на закономірний цикл, і він повторюється, доки не стає зовсім нестерпним.

Усвідомлюєш, що ти не людина, а хвилеріз.

Біль розповзається химерною нафтовою плямою океаном тіла: віддає у стегна, змушує стискати простирадла кулаками, вкриває солоним потом лоба та вусики над верхньою губою. Ти відчуваєш нудоту, що підступає до горла. Бажання відкрити вікно, впустити трохи свіжого повітря, долізти до вбиральні рачки, вмити обличчя, випити води прямо з-під крану і спробувати не вивернути її назад, і все ж вивернути. Клясти себе на чому світ стоїть через непоповнені вчасно запаси знеболювального.

Тебе кидає в холод. Сироти шкірою, стукіт зубів, крижані пальці рук так ніг.

Думаєш, що тебе хтось отруїв. Згадуєш, що нікому: за останній рік комунікація з людьми обмежилася спілкуванням із мамою, яка зараз спала в сусідній кімнаті, випадковим перепихоном на вечірці та традиційним «ні, пакет не потрібен, дякую» з касиркою місцевого гастроному. Паралельно повзеш до ліжка, щоб закутатися в ковдру і чекати, поки тіло зігріється, біль відступить і виявиться страшним сном. Вмикаєш торшер, щоб побачити, що все ліжко у крові. Власне, все в крові: простір від кімнати до вбиральні, потерта піжама, шкіра під нею. Намагаєшся знайти на тілі поранення, і не виявляєш ані подряпини. На секунду віриш у те, що відбулося викрадення прибульцями, які нині ставлять над тобою експерименти. Дряпаєш двері. Кличеш маму: рот буквою «о», волосся липне до блідих щік. Хапаєшся за живіт і виєш. Думаєш, що в таких ситуаціях слід кликати екзорциста, але забуваєш, що не віриш в демонів, богів та прибульців, хоча іноді тобі хотілося б вірити.

Відчуваєш, що секунди болю тривають годинами, а коли він відступає – губишся у власному слизі, крові, сльозах страху та невідомості. Бачиш переляк в очах мами, яка тільки-но прокинулася від твоїх криків, і котра в розпачі біжить вниз на кухню, до телефону, аби викликати швидку. «Мабуть апендицит, люба, почекай трохи, лікар вже їде».

Ти бачиш людей у білих халатах, але дуже змазано, ніби на картину плеснули ацетоном і фарба тепер стікає, та стікає, та стікає. «Не знаю, що з нею. Коли вчора лягала спати, наче все було гаразд…». Відчуваєш, як тебе розриває навпіл, та непритомнієш. Думаєш наостанок, що помираєш, таким чином – позбавляєшся від страждань, і це безумовне щастя.

Ти приходиш до тями і почуваєшся так, ніби тебе переїхав автомобіль, ніби з тебе виїхав автомобіль. На фоні говорять про якусь дитину, котра важить майже три кілограми. Це дівчинка, привітайся з нею, ти вже вигадала їй ім’я? Господи, це ж як у тому, шоу: так, «I Didn't Know I Was Pregnant», ти мала чути, хіба це не диво?

О, диво. Треба ж таке. Священне таїнство дітонародження.

Ти плачеш.

Назви її Ліззі.