Вісім ліжок ліворуч від мене, одинадцять праворуч, двадцять попереду і двадцять позаду. Тринадцяте попереду зліва на право від стіни скрипить щоразу, як його власник намагається встати. На шостому позаду зліва на право власники й власниці міняються так часто, що його прозвали проклятим. Хтось навіть обвів його ніжки крейдою, яку десь знайшов, «від злого духу». Мені ж видається, що жоден дух, ні злий, ні добрий, не поткнеться сюди, хіба що в нього немає нюху й відсутнє відчуття огиди. Бо як би не було, а навіть якщо ти хворий на ту саму заразу, що й інші, інколи тобі нудотно й млосно від побаченого.
Я чухаю ліву ногу. Хоча лікарі рекомендували цього не робити, та не можу стриматися: зелені нарости на ній нестерпно сверблять і я жадаю полегшення і якогось відволікання хоч на кілька секунд. Схожі на луску змії нарости вкривають обидві мої ноги від щиколоток до колін, нижню частину спини та підборіддя з шиєю. Я помічаю місця на руках, де шкіра починає грубішати: скоро там почне пробиватися жорстка луска. Моя постіль брудна: я сплю на ній кілька місяців відтоді, як мене забрали до ізоляційного табору, і не можу точно сказати, скільки людей мали її до мене. В мене немає нічого чистого, аби витерти кров, яка буде текти з нових ран. Ще занесу собі якусь інфекцію, хаха, наче мені не вистачає цього вірусу, хаха, може, від нової хвороби я помру швидше?
Баба Єва пильно дивиться на мене з сусіднього ліжка: я не помітила, як почала ржати вголос. Певно, думає, що я вже починаю сходити з розуму, ну і нехай. Вона майже вся вкрита лускою, лишилося лише обличчя та кінчики пальців. Навіть волосся де-не-де повипадало і його замінила луска, з якої сочиться гній. Колись таке станеться й зі мною: я почну гнити під своєю шкарлупою, звиватимуся від болю, доки одного разу не замовкну назавжди.
Баба Єва щиро вірить, що цей вірус – це прояви демонічної волі за те, що люди загубили бога і стали надто зарозумілими й пихатими. Колись вона співала у церковному хорі й зараз інколи виводить вже хриплим голосом гімни й молитви. Вона не приймає знеболювальних, які нам разом з пакетами їжі кидають у руки лікарі. У білих комбінезонах і масках, вони приходять раз на два дні у супроводі воєнізованої охорони. «Хочу померти як велить мені Бог і постати на Його Суд», – примовляє вона. Здається мені, що скоро так і буде.
Колись я запитала у лікаря, чому вони просто не дадуть нам більшу дозу ліків? Чому б просто не дати нам померти замість примусу до страждань і болю в марних надіях, що лікування знайдуть до того, як ти згниєш заживо? «Це не гуманно», – відповів він і стрімголов пішов далі. Я вибухаю сміхом, пригадуючи як швидко він відповів. Не гуманно. А тримати нас у цьому місці, щоб ми споглядали смерті одне одного й сходили з розуму в бруді й крові, гуманно? Хоч би якісь гачки навісили для тих, хто хоче повіситися на простирадлах.
Нічого, хто хоче – вихід знайде, так? Я проводжу рукою по сірій подушці, під наволочкою якої зберігаю свій «скарб»: дванадцять таблеток знеболювального. Їх могло бути й більше, та інколи нарости так болять, що я не можу стриматися. Я почекаю ще трохи, зберу, щоб їх було десь тридцять, може трохи більше. Цього ж має вистачити, щоб я померла до того, як стану гнилим огірком як інші?
Різкий крик привертає мою увагу й увагу навколишніх: чоловік, що стоїть біля воріт ангара волає щось про підпал. Ми враз завмираємо, на напівзелених обличчях непорозуміння та сум’яття. Хтось підбігає до воріт й дивиться крізь щілини, шепіт, що розноситься між ліжок, перетворюється на крики й голосіння: сусідні ізоляційні споруди у вогні й судячи з усього, хворих з них ніхто не вивів. Вибухнув хаос.
У лементі та плачі, безглуздих проханнях та звинуваченнях, що то урядовий план чи здорові, що бояться зарази; попри гучний скрип воріт, які даремно намагаються виламати, чути тихий голос баби Єви, яка виводить щось про прощення грішників. Я витягаю свої таблетки й по одній починаю ковтати їх. Що ж, ми не встигли померти вчасно.