Полум’я свічки порушує темінь кімнати: освітлює пожовкле обличчя, вкрите рівчаками зморшок. Стара завмерла за столом. Покрученими пальцями тримає світлину із зображенням рудоволосого чоловіка.
Ольга, симпатична сорокарічна брюнетка, чекає, затамувавши подих.
— Він тебе любить. — Нарешті шепоче ворожка. –– Твій і так. Я не потрібна тобі. –– Глядить суворо на Ольгу. –– Йди! –– гримає.
Ольга здригається, шкіра вкривається сиротами, але вигукує:
–– Ні! –– продовжує, затинаючись. –– Ви не розумієте. Я роками вигризала щастя для нас. Відбивала зазіхання дівок. Доводила його рідні, що я найкраща, з ким Олег може бути. –– З кожним словом говорить впевненіше. –– Я одразу зрозуміла, що ми створені одне для одного. А він сумнівався. –– Зітхає. –– Та я розбила всі сумніви! –– каже голосніше. –– Була ідеальною подругою, найкращою коханкою, нарешті стала дружиною. Ви не уявляєте, скільки сил, здоров'я, нервів я витратила. –– Очі вологі. –– Тепер, коли ми разом, я хочу гарантій, що це назавжди! –– в голосі метал. –– Я непевна, що витримаю нову боротьбу за нас! –– сльози стікають по щокам.
Відьма довго дивиться з під насуплених брів на жінку і каже:
–– Уперта, не відступиш.
–– Хочу назавжди лишитися з ним! –– викрикує.
–– Назавжди? –– бурмоче ворожка. –– Це небезпечне закляття.
–– Я готова на все. Не зможу без нього!
–– Навіть пожертвувати дитиною, яку зачали на днях?
Жінка довго дивиться на відьму і промовляє…
*
За селом сідає сонце, прощається з літнім днем.
–– Ти ж обіцяв бути зі мною, кохання моє. –– Вкотре схлипує Ольга. –– Всього рік щастя. Я заслужила на більше! –– вигукує, дивлячись червоними від сліз очима на фото рудоволосого чоловіка.
Фото мовчить, інші портрети на надгробках і хрестах –– теж.
Після поховання люди не змогли вмовити Ольгу піти з кладовища. Вона сидить на лавці біля насипу свіжої могили. Тримає в руках відкриту баночку з пігулками.
Останні промені ховаються за обрієм.
–– Ти обіцяла, що ми будемо завжди разом. Будь ти проклята, стара відьма! –– кричить до могил. –– Довірилися тобі. І що? Втратила Олега і нашу дитинку! Ми повинні бути разом! –– висипає пігулки в долоню. –– Чуєш, курва! Ми будемо разом!
У відповідь –– здригається земля.
Від ніг Ольги ґрунтом розходяться тріщини. Могила чоловіка розкривається майже повністю.
Очі жінки проясняються. Чує як з провалля долинає гупання і розуміє, що то кулаки б’ють кришку домовини.
На вустах з’являється посмішка.
Білі таблетки розсипаються по чорній землі. Вона йде до нього.
Темрява ночі накриває цвинтар.
*
Займається світанок.
На краю села біля свого двору старий Федір хропе на лавці. Поряд валяється порожня пляшка горілки і ціпок, з яким шкутильгає селом.
Дід перевертається уві сні і гепається на мокру від роси траву.
Прокинувшись, роззирається. За кілька кроків від себе помічає дві постаті, які прудко наближаються до нього.
В світлі перших променів Федір бачить чорноволосу жінку та рудого чоловіка. Райдужки очей в обох темні, мов провалля, а склери налиті кров’ю.
Чоловік з ніг до голови вкритий землею, нижня частина обличчя й руки — закривавлені.
Бліде обличчя жінки чисте, але добрячий шматок її шиї вигризений, а кров з рани заплямувала весь одяг.
Зіниці старого розширюються. На штанях нижче пояса проступає мокра пляма. Завиваючи, немов щеня, він накарачках задкує та впирається в паркан.
Пара обступає його, роззявивши роти в звіриному оскалі. Чоловік гарчить, жінка шипить змією і кидається на діда, як пантера на здобич. Вгризається в шию, несамовито жує плоть, криваві струмені заливають їй обличчя. Рудоволосий відкушує шматок м’яса з ноги старого.
Федір відчуває пекучий біль і втрачає свідомість. За декілька хвилин він відкриває повіки. Єдине, що усвідомлює — відчуття голоду, а в думках тільки одне бажання — їсти. Він підводиться і шкандибає вулицею на запах ще живого м’яса.
Попереду йдуть рудий чоловік і чорнява жінка, тримаючись за руки, з яких стікає кров.
*
На пагорбі, що за селом, на порозі хати завмерла стара ворожка, дивлячись на шлях до кладовища. В ранкових променях на ньому видніється з десяток людських силуетів.
Одні тільки виходять з цвинтаря, інші доходять до крайніх дворищ.
–– Божевільна жінко, що ти накоїла? –– бурмоче про себе. — Твоє бісове кохання підсилило і змінило закляття.
Стара закриває ставні на вікнах. Заходить до хати, зачиняє двері на засув.
–– Кохання вже точно не врятує цей світ. — Шепоче, запалюючі свічку.
В дворах співають перші півні, щебечуть в садах пташки, завивають в будах собаки.
Природа і люди прокидаються.
Мертві –– теж.
Коментарі 12