Назавжди

Полум’я свічки порушує темінь кімнати: освітлює пожовкле обличчя, вкрите рівчаками зморшок. Стара завмерла за столом. Покрученими пальцями тримає світлину із зображенням рудоволосого чоловіка.

Ольга, симпатична сорокарічна брюнетка, чекає, затамувавши подих.

— Він тебе любить. — Нарешті шепоче ворожка. –– Твій і так. Я не потрібна тобі. –– Глядить суворо на Ольгу. –– Йди! –– гримає.

Ольга здригається, шкіра вкривається сиротами, але вигукує:

–– Ні! –– продовжує, затинаючись. –– Ви не розумієте. Я роками вигризала щастя для нас. Відбивала зазіхання дівок. Доводила його рідні, що я найкраща, з ким Олег може бути. –– З кожним словом говорить впевненіше. –– Я одразу зрозуміла, що ми створені одне для одного. А він сумнівався. –– Зітхає. –– Та я розбила всі сумніви! –– каже голосніше. –– Була ідеальною подругою, найкращою коханкою, нарешті стала дружиною. Ви не уявляєте, скільки сил, здоров'я, нервів я витратила. –– Очі вологі. –– Тепер, коли ми разом, я хочу гарантій, що це назавжди! –– в голосі метал. –– Я непевна, що витримаю нову боротьбу за нас! –– сльози стікають по щокам.

Відьма довго дивиться з під насуплених брів на жінку і каже:

–– Уперта, не відступиш.

–– Хочу назавжди лишитися з ним! –– викрикує.

–– Назавжди? –– бурмоче ворожка. –– Це небезпечне закляття.

–– Я готова на все. Не зможу без нього!

–– Навіть пожертвувати дитиною, яку зачали на днях?

Жінка довго дивиться на відьму і промовляє…

*

За селом сідає сонце, прощається з літнім днем.

–– Ти ж обіцяв бути зі мною, кохання моє. –– Вкотре схлипує Ольга. –– Всього рік щастя. Я заслужила на більше! –– вигукує, дивлячись червоними від сліз очима на фото рудоволосого чоловіка.

Фото мовчить, інші портрети на надгробках і хрестах –– теж.

Після поховання люди не змогли вмовити Ольгу піти з кладовища. Вона сидить на лавці біля насипу свіжої могили. Тримає в руках відкриту баночку з пігулками.

 

Останні промені ховаються за обрієм.

–– Ти обіцяла, що ми будемо завжди разом. Будь ти проклята, стара відьма! –– кричить до могил. –– Довірилися тобі. І що? Втратила Олега і нашу дитинку! Ми повинні бути разом! –– висипає пігулки в долоню. –– Чуєш, курва! Ми будемо разом!

У відповідь –– здригається земля.

Від ніг Ольги ґрунтом розходяться тріщини. Могила чоловіка розкривається майже повністю.

Очі жінки проясняються. Чує як з провалля долинає гупання і розуміє, що то кулаки б’ють кришку домовини.

На вустах з’являється посмішка.

Білі таблетки розсипаються по чорній землі. Вона йде до нього.

Темрява ночі накриває цвинтар.

*

Займається світанок.

На краю села біля свого двору старий Федір хропе на лавці. Поряд валяється порожня пляшка горілки і ціпок, з яким шкутильгає селом.

Дід перевертається уві сні і гепається на мокру від роси траву.

Прокинувшись, роззирається. За кілька кроків від себе помічає дві постаті, які прудко наближаються до нього.

В світлі перших променів Федір бачить чорноволосу жінку та рудого чоловіка. Райдужки очей в обох темні, мов провалля, а склери налиті кров’ю. 

Чоловік з ніг до голови вкритий землею, нижня частина обличчя й руки — закривавлені.

Бліде обличчя жінки чисте, але добрячий шматок її шиї вигризений, а кров з рани заплямувала весь одяг.

Зіниці старого розширюються. На штанях нижче пояса проступає мокра пляма. Завиваючи, немов щеня, він накарачках задкує та впирається в паркан.

Пара обступає його, роззявивши роти в звіриному оскалі. Чоловік гарчить, жінка шипить змією і кидається на діда, як пантера на здобич. Вгризається в шию, несамовито жує плоть, криваві струмені заливають їй обличчя. Рудоволосий відкушує шматок м’яса з ноги старого.

Федір відчуває пекучий біль і втрачає свідомість. За декілька хвилин він відкриває повіки. Єдине, що усвідомлює — відчуття голоду, а в думках тільки одне бажання — їсти. Він підводиться і шкандибає вулицею на запах ще живого м’яса.

Попереду йдуть рудий чоловік і чорнява жінка, тримаючись за руки, з яких стікає кров.

*

На пагорбі, що за селом, на порозі хати завмерла стара ворожка, дивлячись на шлях до кладовища. В ранкових променях на ньому видніється з десяток людських силуетів.

Одні тільки виходять з цвинтаря, інші доходять до крайніх дворищ.

–– Божевільна жінко, що ти накоїла? –– бурмоче про себе. — Твоє бісове кохання підсилило і змінило закляття.

Стара закриває ставні на вікнах. Заходить до хати, зачиняє двері на засув.

–– Кохання вже точно не врятує цей світ. — Шепоче, запалюючі свічку.

 

В дворах співають перші півні, щебечуть в садах пташки, завивають в будах собаки.

Природа і люди прокидаються.

Мертві –– теж.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Гончі Раміреза
Історія статусів

08/05/24 20:37: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап