Автівка мчала по-пекельному розгаряченим за довгий липневий день серпантином у напрямку підніжжя гори. Призахідне сонце, вже збираючись поховати себе за гірським хребтом, ще ходило небом околяса, пританцьовуючи; почергово то разило в очі трьом мандрівцям, то давало їм рівнотривалий перепочинок від засліплення.
За кермом звикло сидів мовчазний Філіп, який нізащо й нікому не довірив би свою «Ворону кобилку», як він любовно називав Porsche 911 Carrera Cabriolet. Поруч із водієм був Алекс, що попри шалену та рвану їзду намагався втримати увагу на розкритій перед своїми очима карті тутешньої місцевості, котру він досі прискіпливо вивчав квадрант за квадрантом. Позаду нього, дещо напружено вчепившись обома руками за спинку переднього сидіння, й на кожному повороті гамуючи напади гикавки, які так і не покидали його всю дорогу від верхівки гори, розмістився Тома.
— І довго ж нам ще петляти цим кля… гик… тим шосе? — натужно гамуючи черговий шлунковий спазм, нервово випалив Тома, впритул нагнувшись до Алексового вуха, аби докричатися до нього крізь рев двигуна. — Може, ми заблу… гик… кали, штурмане? — перегодом дещо осудливо додав він, із дрібкою сарказму, акцентуючи сказане на останньому слові.
Щойно він це промовив, як сонце зникло. Дорога поринула в майже непроглядну сутінь. Різка зміна природного освітлення гнітюче подіяла на компанію. Філіп із Алексом мигцем перекинулися трохи стривоженими поглядами.
— Це ще не кінець світу.
— Але вже близько. До опівночі лише де… гик… кілька годин. А ми навіть не знайшли те місце.
— Та просто сонце сховалося за перевалом.
Кожен із них намагався щось сказати, проте більше для власного, ніж для загального заспокоєння.
— Ця мапа достобіса стара і не зовсім точна. Але тут зазначено орієнтири, за якими ми й знайдемо… — Алекс перервався й різко викрикнув: — Стоп!
Філіп зреагував миттєво. Автомобіль загальмував на самісінькому повороті. Фари вихопили з мряки попереду кам’яний паркан, що з роками місцями вже почав осипатися.
— Це тут.
— Ти такий упевнений у цьому? — з недовірою запитав Тома, потай радіючи, що позбувся надокучливого гикання. — Ще хвилину тому ти в усьому сумнівався.
— Он те дерево. Віковічний кедр. Ми б його точно прогледіли через наглий морок, що як на лихо обступив нас, — після миті занепокоєння він задоволено посміхнувся. — Та тепер ми таки на правильному шляху.
Вийнявши з багажника кірки, лопати та ліхтарики, вони перелізли через невеличкий мур і рушили в напрямку крислатого дерева. Філіп наостанок сумовитим оком окинув свою машину, проте турбуватися нею зараз було безглуздо. Попереду чекали набагато важливіші справи.
Пройшовши близько двохсот кроків від кедра, Алекс, який вів усю ватагу, зупинився й звірився з мапою. Потім спрямував промінь світла праворуч.
— Ось і воно. Логово Антихриста.
Інші два ліхтарики прослідували за першим і освітили вхід до грота.
Із печери почувся верескливий голос.
— Ї-і-і-сти!
Тілом пробігли дрижаки.
— Господи Ісусе…
— Ї-і-і-сти… — все не вгавав повторювати віддалений голос.
Аж раптом почали наближатися чиїсь кроки. Тривога наростала.
На порозі постав силует. Він підібрався ще на два кроки, зупинився. Клацнув вимикач і кімнату залило світлом. Звичним жестом батько підтягнув ремінь і поправив окуляри, перш ніж сказати:
— Синку, мама кличе до вечері. Ти так захопився своїми новими забавками, що геть її не чуєш?..
Етьєн завмер. А потім роздратовано підвівся з підлоги. Залишивши все як є, він, гупаючи гучніше потрібного, вийшов зі своєї кімнати, ледь не зачепивши коренастої постаті батька.
Месьє Ферр’є, важко зітхнувши, ще раз поправив свій ремінь, який не бажаючи лишатися на величенькому пузі, норовив зсунутися ще нижче, якщо його вчасно не поставити на своє місце.
«Всі ці іграшки… Терапія… Не впевнений, що це хоч якось впливає на його стан. Іноді мені здається, що Етьєн ще більше поринає в себе». — Він вийняв носовичка з кишені штанів, пожмакав його обома руками, розправив, склав учетверо і сховав назад. — «Як же я боюся, що одного дня він просто не повернеться до нас із Люсі зі свого світу».
Месьє Ферр’є поглянув на розкидані по підлозі різнобарвні фломастери та розмальований ними аркуш паперу, чорну іграшкову машинку, що тулилася до пірамідки з кілець, три людські фігурки з дитячого конструктора та всілякий інший дріб’язок. І йому чомусь враз стало легше. Він видихнув і також попрямував на кухню, де його чекала сім’я за вечерею.
«Все добре. Це ще не кінець світу».
Досі ввімкнений, ліхтарик погас.