Коли малий почав синіти, Циган звівся на рівні і повернувся до розхристаної-розпатланої пані. Підхопився і Вук, крекнувши і захрускотівши суглобами: писок у Цигана замалим димом не курівся — і вдарити жінку цієї миті пацанчик міг завиграшки; аби хоч не вбити.
— Вам вистачило часу прихопити цю дзявкучу падлу, але не жменю, с-сволота, земельки?! — слово по слову повторив Циган, насуваючись на пані. Решта біженців тим часом поволеньки задкували в бік буса, дружно бліднучи. Жінки притискали дітлашню, чоловіки заступали жінок. Цигану ані слова не сказав ніхто. Люди, прицмокнув вусом Вук, — такі люди.
Втім, може, боялися і не водія-волонтера. У кожного з біженців уже набубнявіли бруньки коріння, у декого й дебелі: проїхали ніяк не менше п’ятисот кілометрів. Кожному важко розлучатися із насидженими, обжитими краями. Земля кличе, як кликала завше, але найдужче — у часи воєн та лихоліття… і ліпше не стирчати біля того, хто не втримав коріння.
— А чіво етого не було в телемарафонє?! — вискнула пані не згірше дзявкучої падли, на Вуків здогад — шпіца або болонки. — Почіму ми должни догадиваться самі?! За что ми платім налогі?! Єщо какая-то зємля под ногтямі? Да такой манікюр…
— Бля, — сумно сказав Циган, зупинившись за крок від плямистого біло-червоного паніного личка. — А забери її з-перед мене, Вук, а? Як людину прошу. Бо я себе знаю, і ти мене знаєш. А якщо ця індичка мене взнає, вона вже ніхиба знати не зможе, крім температури грунту…
Вук вихопив пані і поволік її за бус попереду вереску. По-людськи можна зрозуміти людину, чия дитина от-от сконає десь посеред нажаханого ніде. Але то — по-людськи, не по-циганівськи.
— Ви ніде далеко не їздили раніше? — спитав Вук у пані, переважно, щоб заглухли верески і крики.
— Вєздє єзділі, вєздє!.. Да ти знаєш…
— Да мені накласти, — чесно пояснив Вук. — Ми їздимо, наражаючись сраками, щоб витягти таких, як ви, з-під орчих снарядів, і мені цілком монопенісуально, хто ви там такі є. Гальма ви — от що важливо; гальма, яким забракло кмітливості й розважливості, аби вчасно вибратися з лінії співзіткнення. — Він подумав, почухав бакенбарди, мовчки подивувавшись, які відросли великі; отже, небавом і повня; ще один місяць згаяв, хай йому грець; треба б седативів нажебрати у червонохрестих, а то… — Ну, тобто: гальма, якщо не просто зрадники.
Пані наллялася червоним.
— Дитина! — рикнув Вук. — Дитина далеко з дому не їздила?!
— У ніго діагнози! Їму не можна! До ніго лікар через день!
— Курва, — зрозумів Вук. — Він хоч у райцентрі бував?
— Каждий год.
Вук смачно плюнув під ноги і підтюпцем побіг за буса. Скрізь бували, думав він; де ж таким додуматися прихопити хоч жменю землі з двору? А малого це врятувало б. За спиною завили чи дзявкуча падла, чи дзявкуча пані.
— Він із дому, вважай, нікуди, — сказав Вук Циганові. — Хворів.
Циган кивнув і мовчки обережно підважив ліве ноженя хлопця. Вук налічив шість грубших коренів, що простяглися, протнувши тканину джинсів, до сірої порохнистої землі. І це лише одна нога — що коїлося із спиною і рештою тіла, годі було й уявити. Корені виглядали порепаними, соталися сукровицею та гноєм. Задалеко від дому. Задалеко від звичного грунту, звичного неба, звичних вод. Ні, малому тут не вкоренитися. Але і скапсулювати корені без лікарів уже ніяк.
От тільки якщо «швидка» збиралася встигнути, то мала встигати хвилин за десять щонайбільше.
— Душегуби! — заголосила пані, вигрібши з-за буса. — У нєго шесть паспортов! Амєріканский, канадскій, швєдскій, ізраільский…
Вук вп’явся пальцями у грунт і лише люто глипнув за плече. Пані заткалася вмент. Принишкла навіть собака. В гурті біженців хтось тихенько порадив посаджати паспорти у відповідні грунти — може, виростуть пацани не гірше оцього-от.
Хлопчина розтулив вуста і звідти потяглися тонесенькі гілочки, вкриваючись пухнастими сріблястими котиками. Тендітною весною пах його віддих, і Вук сумно, глибоко зітхнув.
— Серйозно? — не обертаючись, спитав Циган. — Вона ж гімно на підборах.
Вук зітхнув ще гучніше і безпорадніше. Пані таки була гімном.
Циган матюкнувся, простягнув руку над губами малого і надрізав шкіру. Кров крапнула на пагони, і ті одразу втяглися всередину. Поступово всихали і корені.
— Цигани не вкорінені у землю, — сказав Вук уголос. І обережно тицьнув пальцем в товстелезні канати коріння, обвиті довкола циганового стану.
— У землю, — з притиском сказав Циган. — У землю ні. А у мене в Маріку залишилися обидва сини.