Вага

Очі. Очі він ще упізнавав. Вицвілі, збайдужілі, зашпортані між набряклими повіками. Решту дзеркала займала буграста шкіра гладуна з ріденькою стернею щетини. Чужа, тлуста пика. Ромка затопив кулаком у стіну, скрипнув зубами і відвернувся.

Щоразу, зазираючи у дзеркало, боявся, що смальцювата потвора вивалиться назовні. Що заповнить собою кабіну чи кімнату. Задушить. Поглине.

— Довго, — дорікнув напарник, неквапливо заходячи до вбиральні й колупаючи нігтем у зубах. Тут, у глибокому тилу, самі собою відроджувалися буденні звички мирного життя.

Ромка відскочив від дзеркала, наче вжалений: головне, щоб Вадим не помітив у відображенні… смальця. Щоб не почалися питання — або дещо гірше.

Застебнув ширінку, відвертаючи писок від дзеркала і раковини під ним.

— Ой, та не ззім я твою зубочистку, — пробурчав Вадим, влаштовуючись перед пісуаром. — Теж мені скарб…

Ромка вийшов у просяклу смаженим і підгорілим духом залу забігайлівки, сперся на шкарубку клейонку, стріпнув головою. Відлічив кілька сріблястих монеток, подумав і додав ще дві. Дівчата не винні, що він не наївся. Порції тут нівроку, приготовано годяще. Раз Вадим нажерся, то нарікати годі.

Підморгнув офіціантці і випорснув надвір. Стоянку захаращували автівки, переважно таких же небораків-дальнобоїв, як і вони з Вадимом. Більшість водіїв улаштувалися на пластикових крісельцях під парасолями з рекламами пива. Гомоніли лінькувато, поважно. Ромці помахали, кличучи до себе: звістка, що вони з Вадимом приїхали з півдня, облітала хлопів ще до того, як встигав їхній немолодий «Рено». З півдня — значить, новини.

Ромка помахав у відповідь, стримуючись, щоб не скривитися від пекучого болю в зголоднілому і спорожнілому шлунку. Постукав пальцем по годиннику на зап’ястку: кваплюся, мовляв, вибачайте! — і швидко зник за тягачем.

Зупинився біля приступки, дістав телефон, хутко відкрив месенджер. «Увечері?». С-с-сука. Сказано ж було: увечері, якщо все вийде. Нахиба діставати? Нагадувати? Я пам’ятаю, хотів був написати Ромка, але зразу й стер. Зайві слова у такій переписці — вони зайві й є. Майор не спить, як казав тоді інший майор; майор ніколи не спить. Мінімум слів, максимум діла. Фотки, координати, цифри. Лірику будеш вставляти у свою Марусю. Потім.

Ромка заплигнув на приступку і з деяким жахом почув, як надсадно скреготнув метал — наче під моржем чи бегемотом. Не може бути… чи все ж таки може? Морда ж у дзеркалі перестала вміщатися ще на лівому березі, після шостого чи сьомого влучного наведення. Як тут вгадати? Він відкрив селфі-камеру, подивився на худе, аж кощаве лице, перекошене злим і зболілим усміхом. Сплюнув. Срана техніка!

Подумав, чи не черкнути рядочок Марічці. Змахнув донизу месенджер: дай проскочити Львів; може, тоді.

Натомість перегорнув пабліки рідної громади. Нічого, нічого, ні… ага! Тоді все понятно. Ледь не пошепки, крадькома писали про обстріляну орками заставу: четверо «двохсотих», з десяток «трьохсотих». Двоє цивілів.

Поколисавши телефон на двох пальцях, Ромка відчув гострий порив жбурнути його об кабіну, щоб удрузки… але неситий хтось уже лічив, скільки отримає за наводку, скільки всього можна буде купити — і айфон Марічці, між іншим!

— Чув? — нагодився Вадим, прошкуючи через стоянку. — А я ще кави хотів. Куди ти квапився?

— Купити? — безбарвно спитав Ромка.

— Сідай! За вагами купимо.

Гойднулася кабіна. Ромка сів, відхилившись назад, аби якомога менше відбиватися у дзеркалах, але Вадим уже виводив масивну вантажівку на трасу, тут не до віддзеркалень.

— Хай бог милує, — буркнув під носа, коли у Ромки загарчав живіт. — Це б кожному, бляха, такий метаболізм. Худоребре, аж світиться ж! Уже їсти хочеш?

Ромка стенув плечами. Наїдатися вдавалося на щораз коротший строк. Теж іще новина.

— Стривай, — він подивився на Вадима. — За якими ще вагами?

— Та не сси, — форкнув напарник. — Тут кілометрів через сім будуть такі ваги… ну, знаєш, як у Миколаївській області? Щоб без перегруза їхали через їхній Львів. Ну, ми ж порожні наполовину, нам нічого сцяти. А хлопи ждуть додаткові борти, розвантажитися думають.

Ромка втупився у дорогу.

Ваги.

Цікаво, чи зреагують вони на його справжню вагу? І якщо так…

— До речі, — торохтів Вадим. — У тамтій параші дзеркало таке стрьомне. З нього якийсь жир підтікав, я аж ледь не бекнув, представляєш?

— Жир? — луною повторив Ромка.

— Ага! Такий, знаєш…

Коротко тріснули дзеркала.

Старий «Рено» на мить гойднувся, а тоді трохи присів на ресорах — і продовжив рух, з’їхавши з траси за першої ж нагоди. Надійно порихтоване днище мало витримати ще якийсь час. Навряд чи довгий.