Марта чекала у кав’ярні за столиком біля вікна. Фільтр-кава для неї та подвійне лате з ванільним сиропом і зефіром для подруги. Поправила окуляри. Голову стискало болем, текіла вчора була зайвою. Як і ті дурні ворожіння.
До закладу шпортаючись увійшла Настя — бліда, ніби смерть, зі здоровенними синцями під очима.
— Мала, ти взагалі спала? — привіталась Марта.
— Ні.
Настя зняла в’язану білу шапку з блакитним балабоном. Поміж русявого волосся проглядалася сивина. Впилася мертвим поглядом у горнятко з кавою і сказала:
— Все, як казала Роза.
— Боже, — зітхнула. — Ми не помремо. Це розвод, чуєш?
Бариста збивав молоко в пітчері. Настя здригнулася від шуму та забігала очима по кав’ярні.
— Латаття. Коли включила телевізор, там було латаття.
— Ти на приколі, так? — брови мимоволі полізли на лоба. Втім, швидко зрозуміла, що це не жарт. — Там ще міг бути Гітлер. І що тепер, у концтабір речі пакувати?
— А коли я подивилася у вікно, то побачила руку в хмарах.
Двері кав’ярні відчинились, у заклад зайшов парубок у шкірянці. Настя знову здригнулася.
— Ти хмаринки злякалася? Ти себе чуєш? Тебе в дурку можна здавати, — стримати роздратування не виходило.
— Лишилися моне… — на середині слова затулила рота рукою та витріщилася вперед. — Мон-н-н-ета з гербом…
Марта зітхнула, але обернулася. Позаду нічого навіть віддалено схожого. Повернулася та нервово посміхнулася:
— У тебе вже галюцинації?
— С-с-сережки, — випалила запинаючись.
На мить Марта зависла. Голова гуділа. Збагнула, що Настя весь цей час витріщалася на її золоті «монети» з гравіюванням на швензах.
— Точно санітарів кликати треба, — зняла окуляри та помасувала очі. — Ти сама мені їх подарувала пів року тому.
— Латаття, рука, монета…
— Насть, ти мене лякаєш.
— Лишилися голуб, скрип, тріск і удар…
— Насть, припи…
Марту перебив глухий удар. У вікно щосили влетіла пташка, на пластику залишилися червоні цятки. Марта підвелася зі стільця. На підвіконні скривавлений голуб смикався в конвульсії.
Скривилася та мовчки сіла назад. Скроні пульсували. Підняла очі на подругу.
Настя дихала ротом, її погляд бігав із вікна на Марту та назад. Дівчина зірвалася зі стільця, схопила шапку та побігла до виходу. Марта оком повести не встигла, як двері відчинилися.
— Насть, почекай! — крикнула та побігла за нею.
В обличчя вдарило холодне, вогке повітря. Пробігла декілька метрів, аби ледь встигнути схопити подругу за рукав.
— Насть…
— Я не хочу помирати! — кричала у сльозах.
Настя щосили смикнула рукав на себе, похитнулася та втратила рівновагу на слизькій плитці. Права нога заковзала, мить, і Настя полетіла вперед руками на зледенілий бордюр.
Марта не встигла збагнути, що сталося. Машина, що їхала повз на швидкості, засигналила. До неї приєдналася інша. На мить здалося, що противне пікання заполонило всю вулицю.
Підбігла до подруги та допомогла їй піднятися. Білий пуховик весь вимазався брудом. Руки почервоніли та місцями кровили. Блакитні очі заливалися сльозами.
— Насть, послухай мене, — спробувала достукатися.
— Я не хочу помирати, — крізь сльози, ковтаючи повітря, повторювала вона.
— Та послухай ти! Ледь щойно під колеса не полетіла!
— Ні, пусти мене! — Настя в істериці вирвалася з рук.
Вище вулицею пролунав бридотний скрип. Жовтий «Еталон» під’їхав до зупинки. Зіниці Насті розширились настільки, що і спогаду про блакитний колір очей не лишилося. Позадкувала до стіни дому не відриваючи погляду від маршрутки.
Марта не ризикувала підходити. До біса, мала, ще один істеричний вибрик, і розбирайся сама. Ні. Видихнула, порахувала до п’яти, видихнула та заговорила якомога спокійніше:
— Послухай, тобі треба заспокоїтися. Насть, дихай зі мною, як на йозі. Вдих, — Марта показово вдихнула. — І видих.
Марно. Настя витріщалася на маршрутку та повторювала губами:
— Латаття, рука, монета, голуб, скрип, тріск і удар.
— Насть, будь ласка, подивись на мене, — скроні пульсували від роздратування.
— Скрип, тріск і удар, тріск і удар, тріск.
— Та Боже, був скрип, але нічого, кістки твої цілі, ти жива!
— Ти не розумієш…
— Це ти ніяк не подорослішаєш! — терпець урвався. — І раз на те пішло, удар і хруст, а не тріск і удар. Могла хоча би це запам’ятати правильно! — крикнула та розвернулася.
На п’ятому поверсі гупнуло вікно. Звук розлетівся вусебіч, разом із вібрацією.
Нестійка маса снігу з льодом затріщала, відриваючись від даху, та з хрустом з’їхала вниз. Марта встигла обернутися вчасно. Брудно-біла безформна брила проломила Насті череп, обидві ключиці та зламала шию. Дівчину повалило намертво на холодну, вогку плитку. Сніг.
Сніг.
Вона наступна.