Не вимолити

Смертю смерть подолав,

і тим, що в гробах, життя дарував

Великодній тропар

Ти стоїш посеред вітальні. Попереду — вицвілий килим на стіні. Тьмяна лампочка світить надто теплим жовтим світлом. Багряний обернувся линялим. Поміж ворсу залисини від молі.

Вдихаєш. У ніс вдаряє солодкуватий запах. Гній. Щелепу зводить, зуби немов тисне зсередини, рот наповнює слина. Горлом підіймається хвиля. Намагаєшся дихати ротом. Опускаєш погляд на купу фіолетово-коричневого м’яса під килимом. Очі сльозяться. Ти знаєш, хто це. Те, що від них лишилося. Гортань стискається.

Заплющуєш очі в передчутті, що зараз виблюєш обід. Вичавлюєш: «Ні».

Темрява заплющених очей. Поміж неї бігають залишкові бліки лампочки. Білі черви в гнилій плоті.

Темрява рухається.

В обличчя вдаряє вітер. Розплющуєш очі. Гаражний кооператив. Травневий вечір на диво прохолодний. Залізні двері зачинені, машин немає. Порожнеча.

Гравій шурхотить під ногами. Надто голосно. Зупиняєшся, дістаєш телефон. Мережа мертва.

Стискаєш руку в кулак. Вмикаєш ліхтарик. Тишу порушує шурхіт позаду. Серце б’ється частіше. Кидаєш погляд через плече та зриваєшся на біг.

Скроні пульсують. Каміння впивається в підошву. Гравій розлітається. Шум лунає дедалі ближче. Легені стискає. Ікри печуть.

Дихання збивається, ковтаєш повітря, на видиху кричиш: «Ні!» та заплющуєш очі. Втрачаєш рівновагу, нога ковзає трохи вбік. Летиш пластом на гальку.

Темрява. Не відчуваєш приземлення. Лише вогкий холод. І темрява.

Розплющуєш очі. Волога та мох. У ніс щодуху б’є сирість. Єдиний промінь світла — від твого телефона.

Встаєш. Проводиш ліхтариком по стінах. Підвал списаний графіті самоучок. З труб на підлогу скрапує вода. Крап-крап. Живіт зводить.

Шепочеш: «Ні, будь ласка, ні».

Голос тремтить. Ноги ватні. Світиш ліхтариком у дальній кут бетонного лабіринту. У промені бачиш, як літає пил. Стіни стискаються.

Тіні рухаються.

Заплющуєш очі та пошепки благаєш: «Будь ласочка, ні».

Тіло беруть дрижаки, шкірою встають сироти. Схлипуєш. З очей стікають сльози. Стискаєш повіки дужче.

Крап.

Крап…

На плече лягають могильно-холодні пальці. Відсмикуєшся.

Не можеш розплющити очі. «Ні!», — виривається з криком.

Не працює.

Рук усе більше.

Губи зростаються.

Шкіра напинається.

«Мммммм!», — останній звук, який вдається видати.

Суглоби вивертаються.

Кістки з хрускотом тріщать.

Темрява рухається.

Тьмяна лампочка хитається навпроти килима. Шматки плоті звисають з ворсу, падають на підлогу. Білі черви у зогнилому м’ясі.