Монстр будинку на дні озера

Маленька Бетті бачила денне світло востаннє. Цього вечора її мала поглинути цілковита темрява. Бетті знала, що час настав. Вона більше не могла пручатися поклику монстра, який щодня звав її до себе.

Літній захід сонця забрав останні сяйливі промені з поверхні води. Тихе озеро, в якому в спеку постійно льопалися дітлахи, зараз здавалося похмурим і загрозливим. Коли голоси людей, що йшли з відпочинку, розчинилися у вечірній далечі, маленька Бетті залишилася з темними водами наодинці. 

У безпросвітній глибині озера ховалося щось страхітливе. Воно причаїлося й чекало саме на цю дитину. Завмерло в передчутті.

Поклик посилився. Бетті стрибнула у воду.

У той момент вона вже перестала відчувати прохолоду води на тілі, її легені вже не дихали. Вона лише вдивлялася в глибочінь імлистої води та міцно стискала плюшевого зайця й ведмедика в обох руках. Найкращі друзі, яких дитина вирішила взяти з собою у свою останню подорож.

Тьмяне світло літнього вечора зімкнулося десь високо над головою, і довкола Бетті згорталася загрозлива пітьма.

«Ти не сама». Плюшеві зайчик і ведмедик поглянули на маленьку Бетті з добрим серцем й освітили її шлях золотаво-бузковим сяйвом чистого дитинства. «Ти не сама», — повторювали іграшки, навіть коли дитячі ручки відпустили м'яких друзів і ті повільно почали спливати доверху.

Легке золотаво-бузкове сяйво вихопило з темної товщі озерних вод старий будинок на мулистому дні. Він відкрив свої хижі пащеки чорними отворами вибитих вікон і терпляче вичікував маленьку Бетті. Закликав у свої ворожі нетрі, притягував голодним поглядом у себе. Озерна вода повільно занесла дівчинку в чорний віконний отвір, і старий будинок жадібно проковтнув дитину.

Всередині будинку Бетті знову могла дихати. Сухе сперте повітря і багаторічна пилюка залежаного мотлоху застрягали на вдихові. Але маленька Бетті знала, що монстр живе глибоко у погребі будинку. І він її кличе.

«Ти не сама». Старі речі, нагромаджені на численних полицях і шафах теж колись були дітьми та добрими створіннями. Деякі з них, в яких ще жевріла іскорка минулого життя, спалахували ледь помітним золотаво-бузковим сяйвом. Воно вихоплювало з озерної пітьми сплячого дна обриси нутрощів старого будинку, в якому багато років жило щось страшне та незбагненне. Маленька Бетті відкрила люк погребу й спустилася в захаращений вузький шлунок хижого будинку на мулистому дні темного озера.

«Ти не сама». Слоїки та пляшечки, присипані давньою потертю, спалахували золотаво-бузковим сяйвом. Усередині баночок, які колись були живими істотами, повільно клубочилися незрозумілі маси, в деяких спала намертво закоркована порожнеча. Але шлях до дверцят, де мешкав монстр, був розчищений. Бетті потягнула руку до старого залізного піддувала в побіленій стіні. Вона знала, що мусить залізти в той тісний прохід і закрити за собою дверцята назавжди. 

Маленька Бетті відкрила піддувало у блідій нерівній стіні, за якою жив монстр. Легке золотаво-бузкове сяйво чистого дитинства освітило вузьку кротовину, з дна якої стирчали напівзакопані пляшечки й баночки. Монстр у передчутті чекав на свою маленьку Бетті, щоб загорнути її в тлінні обійми жаху та забуття. Поклик монстра став сильним і глизявим як ніколи.

«Ти не сама», — вигукували предмети звідусіль і сяяли бузком і золотом. І Бетті прокинулася з дивного заціпеніння, що викликав липкий страх незвіданого.

«...Я не сама, коли я не наодинці з собою», — прошепотіла Бетті. «Я не сама, коли я не наодинці з собою! Я не сама, коли я не наодинці з собою!» — повторювала дівчинка. 

І відвернувшись від темної вузької діри за піддувалом, пішла геть зі старого будинку на дні мулистого озера. Над водою її чекав літній світанок і мокрі іграшки.