Економний Хробак
Маю дрижаки коли: холодно, лячно, чи то мовчки люблю.
Мої зіниці звужуються від погляду на багаття посеред зали, яке невтомно співає нам колискову.
Пам'ять закарбовує все — безкрайність темних коридорів: сміття, сморід, каюти, матраци, діти, холод, важка одежа, сміх, сльози, тепла їжа.
Дим від ватри підіймається у шахту ліфта. Наші предки оселилися тут.
Все плем'я зібралось проводити нас у важку дорогу — мене, Ігоря та Олеську; старі та малі мешканці нашого племені сидять на матрацах з теплими банками квасолі у руках. Живий вогонь малює танок на металевих стінах коридору.
Сьогодні ми мусимо піти на нижній поверх, оскільки на нашому закінчуються дрова та їжа.
Я чув, що ми не єдині люди що вижили, проте нікого ще не зустрічав. Старші забарикадували всі проходи до інших поверхів.
Я вдягнув теплу куртку, знарядив рюкзак. Моя дружина Олеська допомогла застібнути пасок на спині.
— Не йдіть, будь ласка... — прошепотіла доця.
— Ми повинні шукати дрова, сонечко, — сказав я.
Олеська поцілувала її в лоб "Цьом". Мені стало затишно.
Рушили та години три йшли безкрайніми коридорами, переповненими всіляким лахміттям. Темно, холодно. Лиш тьмяний вогник каганця у руці Олеськи прокладав нам шлях.
Змалку ми швендялись цими коридорами.
Олеська затягла пісню, ніби відлунням голосів пращурів; я відчував ніжність. Ігор підмугикував їй — ми часто співаємо біля багаття.
— Ось тут за рогом сходи, треба розчистити завал.
За дві години ми проробили прохід.
Проникли у темну залу. Світла каганця було замало, щоб ми щось роздивились. Ми ходили, обстежували темне приміщення.
Я навпомацки зайшов в одну з кают. У пітьмі провів руками і доторкнувся до металевого ліжка, потім рукою натрапив на холодне тіло. Стукіт серця віддзеркалював ковзання моїх пальців по контурах кімнати.
Майнодері сюди не приходили.
Утрьох до втоми зносили знахідки у куток: консерви, дрова, та всякі дурниці. Я виносив з дальньої каюти, Олеська та Ігор із зали.
Ми старались не грохкотіти.
— Переберемось сюди, щоб не тягати оце все барахло?
— Побачим Олесь, якщо безпечно, можна й сюди — одповів Ігор.
— Та тут приблизно як і у нас.
В каюті я намацав якийсь прохід. Надибав каганець, зійшов сходами. Опинився у технічному приміщенні. Повсюди труби, вентиляційні шахти.
Угледів прозорий триповерховий резервуар з рідиною, набитий сотнею людських тіл, тваринами, лахміттям. Резервуар випромінював яскраве лазурове світло.
— Гей... тут щось є, — гукнув. Не почули.
Я повернувся до зали, щоб розповісти що виявив. Я тільки-но збирався їх погукати, як побачив здалеку силуети компаньйонів, вони тримались за руки. Я завмер. Вони відкрили люк до того резервуару з трупами. Сяйво води огортало їхні тіла.
Я чую їхню розмову.
— Обережно! Олесь, не підходь туди!
— Там трупи, Ігор! Фуу...
— Щось світиться...
Вони дивились у прірву, тримались за руки, їхні обличчя огортало мерехтливе сяйво хвиль. Вони не тямили що я їх бачу.
— Я вперше бачу світло, тобто не від багаття, там внизу вікно, чи що?
— Завтра повернемось сюди, подивимось.
Ігор цьомкнув мою Олеську, поклав руку на талію. Вона відштовхнула його руку.
— Ти дурень?!
— Іноді мені хочеться тобі по сраці надавати.
— Хіба тут?!.
Мене вивернуло від ревнощів.
— От лярви, а!
Я ошаленів і жбурнув каганець в їхній напрямок.
Вони злякались, вилупили очі.
Я підскочив, відштовхнув Ігора.
Олеська почала гамселити по моїй спині.
Я потягнув її до себе.
Ігор вдарив мене в щелепу, я втратив рівновагу, зачепив Олеську, ми обидвоє впали у прірву.
Боляче гепнулись у воду. Вода огорнула нас, гуркіт у вухах. Олеська барахкається, чіпляється за мене, тягне у каламуть, не бачу, де низ, де верх. Вона кричить, вириваються бульбашки з рота.
Олеська стягнула з мене рюкзак; разом з ним брилою пішла на дно, на зустріч світлу. Я намагаюсь схопитись за що-небудь, але руки зустрічають пустоту.
Нарешті пальцями вхопився за плавучі тіла на поверхні.
Відкашлююсь та спостерігаю лазурове вікно під ногами у товщі води, воно на дні глибокого бака. Я роздивився на дні крихітне тіло Олеськи яке огортає ніжне світло. Сморід.
Мої руки затерпли від холоду, пальці ослабли.
Провалююсь під воду.
Порсаюсь, товща води давить, каламуть, гуркіт. Світло зустрічає мене ніби давнього друга. Я заспокоївся.
Вдарився об скляне дно бака. Обійняв згорнуте калачиком тіло Олеськи.
Дивлюсь через скло — там зелено-синя Планета, про яку нам розповідали старші. Замружив очі...
