Мовчи

Морок, тиша, уява － вічна моя кара.

Світло － миле спасіння.

Йому голошу благоговіння.

Та навіть Троя безпечна упала.

Що її сонце промінням купало.

Зазвичай, уночі люди вмикають світильники, аби ті проганяли невидимих монстрів та привидів, які немов ті метелики згоряли, потрапляючи до яскравого полону. Та у моїй кімнаті мерехтіла свічка, чиє тьмяне світло створювало нечіткі, жваві та певною мірою вільні тіні. Їхні чудернацькі танці заворожували мої очі, тим часом мої думки уже були біля місяця, і я замислилася, чи може це величезне дзеркало, відбиваючи вночі сонячне світло, також породжувати таких свобідних химер. Через те, що усе моє зосередження було на спогляданні світлової вистави й обдумуванню космічних таємниць – мої вуха не одразу почули звуки.

Мій відпочинок перервав тупіт на подвір’ї, такий легкий, немов то бігало дитя. Тиняється дворами і повертається до мого. Але які діти об одинадцятій ночі? Я прислухалась до цього тупотіння, а воно не вщухало.

Туп туп туп...

Маленькі ніжки вже носились довкола будинку, либонь, шукали шпарину для очей у зашторених вікнах.

У моїй голові проскочила думка, що монстри бояться світла, і я одразу його увімкнула. Примружуючись, я усміхнулась, гадаючи, що кошмар минув.

Мить безпеки. Мить спокою. Маленькі ніжки знову затупотіли, але ближче до стін будинку, ближче до віконних рам. Щось за стіною пошкребло по дереву, перевіряючи конструкцію вікна на міцність. Відтак перебралось до скла і постукало довгими кігтями. Чітко. Промовисто.

Цей стукіт немов запитував “Впустиш?”. Так і застигши біля заштореного вікна, я відчула, як страх лоскоче горло своїми сухорлявими пальцями. Як пробирає на зрадливі сльози та стискає хватку довкола горла.

Стукіт припинився, а натомість нічний гість провів кігтями по стіні будинку в напрямку іншої кімнати.

Я прослідувала за звуками кігтів, перевіряючи те, наскільки далеко він зайде. Повзучи по підлозі, водночас я притискалась до стіни, тримаючи відстань од вікон, крізь скло яких бачила маленьку чорну голову, яка зливалась з пітьмою ночі. Страх і досі поколював горло та серце голками, од чого у голові паморочилось, а все почало більше скидатися на сон...

Я й істота обійшли весь мій дім, та схоже, що потвора не знайшла щілинки, в яку можна залізти.

Таким ходом ми добрались до передпокою. Я зупинилась − він зупинився. Світ перетворився на вакуум, в якому я застигла, уставши, немов лялька навпроти дверей. Незамкнених дверей. Маючи огорожу, я замикала двері будинку тільки перед тим, як йшла спати. А тепер мене і кігтястого розділяла лиш одна дерев’яна перепона, крізь яку я чітко чула його дихання. Таке рвучке і гучне.

Перший кіготь поскрібся об дерево біля ручки.

«Замкни їх!» － кричав мій розум. Але руки оніміли, поки мозок намагався подати імпульс на те, щоб я хоч підняла палець.

Нас розділяють лиш незамкнені двері.

 Скам’янівши, я вдивлялась в одну точку, наче усе інше перестало існувати. І поринувши у транс, я не помітила, як зникло шарудіння за дверима. Як нарешті мене полонила цілковита тиша і тільки одне мерехтіння лампи над головою.

Невже зараз за дверима нікого не було? Я кліпнула.

Невже я одна?

І в бажанні перевірити свої здогади, я прочинила двері саме в ту мить, коли за моєю спиною згасло світло.