Жереб голодних

Мій сон порушує вовтузіння Рене, що ніяк не може зручно вмоститися. Я звик до криків і стогонів, що подорожують цими кам’яними стінами, та не до чужої потилиця перед своїм носом. Любий брате, припини, інакше я вимушений примусити тебе завмерти. Я вчеплюся у твоє горло зубами тримаючи маленьку голову, яку я можу розтрощити, аби дістатися до мозку і всмоктати його впереміш з кров’ю, теплою, смачною. Хочу рвати м’яку плоть на твоєму животі, здирати м’язи з кінцівок, не лишити кісток, не лишити нічого, крім клаптів шкіри. Я не поділюся ні краплею, ні шматочком з братами й сестрами, нехай розривають когось іншого. Здається, я вже відчуваю твою солону кров на кінчику сухого язика. Спазм стискає мій шлунок у відповідь на фантазії. Я не кажу Рене нічого, лише штовхаю його у бік, щоб дав мені простір. Я не робитиму нічого іншого. Поки що.

Рене відлітає ближче до ґрат і незадоволене кричить, чим привертає увагу тіні поза кліткою. Та тінь пахне як і все тут: потом, кров’ю, сечею, зачерствілим хлібом та кислим вином. Я згоден і на зачерствілий хліб, на крихту, нехай у плісняві й бруді. Тінь полишає тьмяний силует, що прикутий до низького стола посеред кімнати поза кліткою. Чи волав прикутий? Чи чув я його крики? Я не пам’ятаю, як і не пам’ятаю, що я їв востаннє.

Тінь рухається в наш бік. Її запах заповнює все більше тісного простору і я відчуваю щось різке. Воно нагадує мені наше життя поблизу будинку чоботаря: густий, мов дим, запах, ним пахла суміш, якою чоботар змащував готові черевики. Це було так давно, що Рене певно й не пам’ятає тих днів (чи не знали тоді один одного?). Тоді ми бігали вулицями, крали їжу у ятках і неповоротких господарок, спали вдень в підвалах і тинялися дахами. Ми гасали ватагою не знаючи імен одне одного, тому що могли зникнути (і зникали) в лабіринті днів, пасток і чужих шлунків. Поки одного ранку кілька чоловіків не схопили нас і не посадили до клітки примовляючи: «Ці згодяться».

Мабуть, ми таки згодилися: нас досі не вбили, хоча й виникало питання, навіщо тримати на межі відчаю й люті не даючи їжі кілька довгих нестерпних діб. Діб, протягом яких Рене здавався не таким рідним, коли слабкі зникали у животах сильних і я не відвертав очей від розправи: мій рот сповнювала слина, горло стискалося у солодкому передчутті і я кидався до сіро-червоної маси у спробах урвати шматок, але не зайняти місце харчу. Ви не знайдете трупів у нашій клітці: були серед нас навіть ті відчайдухи, що їли померлих природною смертю у хвилини безнадії й безумства. 

З моїх роздумів мене вириває тінь. Вона проводить великими руками по краях клітки й бурмоче: «Час харчуватися, малятка». Невже нам дадуть їжі? Нарешті! О, так, будь ласка, дай нам поїсти, дай заповнити ту кляту порожнечу! Мені здається, кишки вже почали зростатися від відсутності харчу. Я відчуваю радісні рухи Рене, братів і сестер, й не можу стриматися, щоб не застрибати від передчуття.

Сірий силует повертається до прив’язаного чоловіка. У тьмяному світлі кілька разів зблискує метал: я чую, як він прориває плоть, таку соковиту, свіжий запах проникає до мого черепа, деякі брати й сестри не стримують криків, за якими я не чую стогонів прикутого.

Тінь підсовує клітку ближче до столу. Запах крові, що ще кілька митей тому струменіла у тілі, збуджує. Так, дай мені трохи, я хочу відчути її солоність на язиці. Силует на столі кричить щось неясне, смикається й поривається встати, але міцні пута стримують його. Кров з глибоких ран на череві стікається у єдиний потік. О, тільки-но з тіла, ще певно гаряча. Дай мені її! Вона пахне насолодою.

Верх клітки відкривається, я бачу руку у щільній рукавиці, що хапає моїх братів і сестер. Перечіпляючись об інших, я стрімголов мчу до руки, я теж хочу втрапити до ран того чоловіка на череві, хочу наїстися його плоті. Коли мене закидають до відкритої рани разом з іншими, ми не вагаємося. Найближчі кілька годин ми рватимемо його кишки, відгризатимемо плоть і напиватимемося кров’ю під крики й стогони. Я буду нарешті ситим. Може не так і погано бути пацюком у катівні.