Лариса дивилась на захід сонця через маленьке вікно старого спаленого будинку. Вона важко дихала і відчувала біль у грудях від важкого диму та пилу у повітрі, чорні постаті позаду вилися навколо не зупиняючи свій темний танок. Вона їх відчувала кожним міліметром шкіри, чула жахливий шепіт, але старалась зосередитись на теплих сонячних променях.
Лариса знала, що на неї чекає, вона готова була до замкненої кімнати і лікарів, які захочуть залізти їй в голову, але чи справді вона цього хотіла? Чорні постаті нетерпляче шипіли позаду, вони чекали на неї так багато років, не відпускали її, готували до цього вибору, насолоджувались кожним порізом на її невинному юному тілі, яких було сотні за усі її п'ятнадцять років життя.
Лариса дивилась в яскраву точку на небі, очі засльозились від світла і вона заплакала від відчуття полегшення, від свободи, яку уже на смак могла відчути, від зникнення важкого грузу із грудей, який давив кожного разу, коли вона дивилась на своїх темних "друзів". Босі ноги з ранами від битого скла, ступили крок вперед, там нічого було, жодної опори, лише безкінечна безодня. Тіло падало невагомо вниз, тверда земля прийняла удар худенького тільця, тонкий потік червоної крові заповнив нерівності асфальту, її зелені очі розплющено дивились на зелені кущі з рожевими дрібними квіточками, тонкі ще рожеві губи завмерли в останньому подиху, а чорні постаті затанцювали переможний танок, кружляючи над бездушним тілом Лариси. Тільки вона була щаслива, усмішка на її обличчі говорила про її правильний вибір. Лариса усміхнулась не смерті, це був знак, що вона перемогла своїх демонів.