Вони

Коли вони увійшли в місто, Зиновій якраз доїдав шаурму. Був чудовий ранній травневий вечір і хлопець якраз розмірковував чи не пройтись йому від метро пішки замість того щоб ловити маршрутку. Чи все ж проїхатись в тісняві, але побачити Алісу на півгодини раніше.

З маршрутки все і почалось. Зелений мікроавтобус замість того щоб звично пригальмувати біля зупинки чомусь різко забрав вправо і врізався в металевий стовп. Водій вилетів через розбите переднє скло, але навдивовижу одразу ж звівся на ноги і побіг вздовж проспекту. В руках він тримав монтировку і з усієї сили гатив по фарах чи по лобовому склі кожної автівки, яка траплялась на його шляху. Пасажири маршрутки, здавалось, дивились крізь скло спокійно і незворушно. Але Зіновій вже бачив, що насправді вони просто були вже мертві.

Хтось заволав здалеку, звідти де починались межі закинутої промзони:

— Почалось! Почалось! З Марківки заходять, падли.

Люди, які стояли на зупинці якось інстинктивно, не зговорюючись ринулись в метро. Може сподівались дістатись вокзалу, а може просто вирішили, що перебування під землею більш безпечне. Зиновій отупіло дивився як підземний перехід перегороджують масивні сталеві гермозатвори, які на його пам’яті ніколи ще не зачинялись. Спершу люди просто пригинались в проході, що різко понижчав, аж ось хтось спіткнувся, на нього повалились інші й ось вже з десяток людей просто передавило навпіл.

Він побіг. Думав тільки про те, чи встигне витягти Алісу.

Легені не звичні до таких навантажень почали горіти, коліна боліли.

— А це тільки початок! Ми ще навіть не починали! — кричав якийсь п’яний дід в шкіряному плащі з вершечка сміттєвого бака куди він видерся. Знизу діда намагались вхопити за поли плаща кілька підлітків. Може хотіли привезти до тями, а може і ще щось.

Зиновій біг знайомими вулицями, тим самим маршрутом, яким роками ходив додому. Десь за хрущовками, на паралельній вулиці чулось тріскотіння автомата. Затихло. Біля кожного під'їзду хтось намагався завести авто. Але жодне з них не заводилось. Найрозумніші, або ті в кого не було автомобілів від початку рухались підтюпцем з наплічниками в бік південного краю міста.

Навіть не добігши кілька кварталів до власного будинку він вже зрозумів, що не встиг. Все якось раптом притихло. І в цій тиші він почув як плескають об асфальт тіла. Люди ставали на підвіконня і бильця вистрибували і залишались лежати як зламані ляльки. Щось, що змушувало їх це робити, повільно рухалось вздовж вулицею.

Алісу він впізнав здалеку, побачив яскраве пурпурове худі, яке вона обожнювала, а потім і довге руде волосся, що розметалось по тротуару. Помилки бути не могло.

Бігти вже було важко. Та і не хотів. Намагання забрати щось з квартири теж були б у цій ситуації абсурдними. Зіновій розвернувся і пішов як був в протилежному напрямку. Йшов туди, куди і всі, ось так просто. Просто намагався не дати собі зупинитись.

Люди поруч щось розповідали, лаялись, проклинали, благали, зникали серед темряви, що опустилась на місто, повертались. Це не мало значення. Він прожив в цьому місті все життя, двадцять п’ять років і ніколи не думав наскільки темними можуть бути ці вулиці, коли зникне все електричне освітлення. Дуже, дуже темними. Як лісові хащі. Як печери. Висохлі річища річок. Вперше за багато часу він побачив зорі. Зорі жахали.

На світанку він з іншими вийшов до окружної. Похмурі і злі солдати на блокпосту, здавалось, намагались зірвати на ньому своє роздратування.

— Що там у вас за маячня твориться, га?

Зиновій тільки мовчки дивився перед собою і чекав, коли йому повернуть паспорт.

— Придумали собі, що якісь “вони” прийшли, симулянти блядь… — продовжував буркотіти солдат, але вже зрозумівши, що тут нічого собі не здобуде, просто пропустив хлопця.

Він дійшов до нової автотраси, підняв великий палець. Зупинилась фура, майже одразу. Водій, похмурий чоловік років під п’ятдесят навіть не запитав куди йому треба, просто дозволив піднятись в кабіну і сісти на вільне сидіння.

— Перший раз? — за пару хвилин спитав він.

Зиновій кивнув на знак згоди.

— А в мене п’ятий вже. Ось таке то.

Потім обидва довго мовчали. Дивились на дорогу. На темно-сіре рядно траси, що ніби пожиралось якоюсь незримою потворою під капотом фури. На поодинокі хутори, що випливали примарами зі світанкового серпанку.

Не було необхідності щось пояснювати. Все і так було зрозуміло.