Дванадцять

Сходинки до офісу завжди нервували Олю. Білі та вузькі, понад самим вікном, але вічно заховані у тінь сусідньої багатоповерхівки.

Вона поправила лямку сумки, що все норовила зіслизнути з плеча. Крок, ще один. Каблук провалився вниз і Оля майже не впала. Хто тільки придумав зробити кожну сходинку різної висоти?

У інший день думка надовго застрягла б у голові. Оля перебирала б кісточки архітекторам та будівникам, писала невидиму скаргу, яку ніколи б не відправила. Але зараз треба було поквапитися.

— Знаєш, — голос у спогаді м’який, м’якший ніж був насправді, але Олі подобається уявляти, у тебе гарно виходить. Ще трохи й нам нічого не лишиш.

Сміх і два порожні горнятка кави. Аромат кориці лоскоче ніс.

Крок і спогад тане. Тут не пахне ні корицею, ні кавою. Тут взагалі, — Оля на секунду зупиняється та принюхується, — ніяк не пахне. Це їй навіть подобається. Єдине, що подобається на цих клятих сходах.

— Вже йдеш? — дві довгі тіні над її робочим столом, напів зібрана сумка наче наповнилася до країв тою темрявою, — тут так самотньо без тебе.

І сміх.

Вона чула його кожного разу, коли відчиняла двері їх робочої кімнати і коли зачиняла їх за собою. Він з’являвся та щезав з клацанням замка.

Оля тихенько видохнула та подумки порахувала сходинки попереду. Один-Три-Сім. Дванадцять. Ще трохи й вона дійде, наблизиться до дверей — четвертих з початку, — поправить зачіску, радше механічно, а не з бажання. Увійде крізь сміх та запах кориці, відвернеться від колекції відрізаних пташиних крил на стіні. Штучних звичайно, хоча Оля так і не наважилася спитати.

— Любити, — довге позіхання, — любити важко, знаєш? Це як вивертати себе назовні, підставлятися під дощ, сніг і спеку — чи що там за вікном?

— Літо — хотіла би вона відповісти, — там зараз літо.

— І після всього болю озирнутися та знайти своє кохання мертвим від дощу, снігу та сонця.

Знайти кохання, яке репнуло від стиглості літа.

Оля знов ледве не оступилася. Повітря було неправильним. Важким, особливо навколо голови. Її наче стискало, хилило назад. Лише прижмурити очі, розслабитися на мить і… вона стиснула сумочку до болю у пальцях. Треба йти.

— Вибач, — слова наче тонкі леза втягуються в душу, — та ні.

Хотіла б вона забрати власні слова, зізнання без сенсу, на яке знала відповідь. Двері відчиняються і запах кави та кориці знов володарює навколо. Ніякове мовчання перекриває голос.

— Сьогодні сонце надто яскраве. Вам не заважає?

Жалюзі опускаються, а вона проходить поряд з горнятками.

Тільки б позбутися спогадів. Крок, ще один. Неочікувано Оля зрозуміла, що запах тут все ж є. Неприємний, різкий.

А потім вона побачила їх.

Фігури стояли над нею, витягнуті руки, широкі посмішки. Неможливо. Вони мали бути там — у кімнаті з ароматом кориці та закритими вікнами. На двох кріслах з тріснутою шкірою. Там, з відкритими ротами та пророслими з очей крилами. Там, навічно.

— Це не я! — закричала вона, витягнула руку. Тільки б дотягнутися, тільки б довести.

Добігти. Голова важка і тягне вниз. Та зовсім трохи сходинок лишилося. Одна… три… дванадцять. Якщо не вона — то хто?

Сумка почала вислизати з плеча.

Сходинки до офісу ніколи не подобалися Олі.

 

 

Денис поморщився. Різкий запах хлорки ще не вивітрився, хоча вікно було широко відчинено — вперше тут на його пам’яті. Скло сяяло чистотою, але у кутках рами ще можна було помітити темні краплі.

Обриси плям на краю сходинок та на білій стіні — їх ще не позбулися повністю.

— Клятий ліфт знов не працює, еге ж? — роздався позаду сердитий голос.

Повненький чоловік — здається Денис бачив його іноді на своєму поверху — наблизився та незадоволено подивився на сходинки, а потім глянув на плями.

— Самовбивство, кажуть. Знав її?

Денис хитнув головою. Вони почали підійматися, один за одним на вузькому підйомі.

— Вона була з тої кімнати, — сказав Денис замислено, — думаєте, це вона зробила?

— Думаю, що якщо вартість оренди тут не знизять, переїду. А вона, — чоловік озирнувся, — кому ж то ще бути?

І дійсно, кому?

Два трупи з кров’ю на губах у закритій кімнаті. Остання, хто тримав ключі, з розколотою головою внизу сходів.

Скроні різко стиснуло, він похитнувся. Не я. На мить здалося, що він почув слова, легкі та тихі, прямо над вухом.

Та, коли вийшов у коридор, почуття щезло.

Не я, лише це мертве кохання.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Васали Ла Кінтрали
Історія статусів

07/05/24 10:57: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 15

0
Триндець, я шокований, що ваш твір не потрапив на другий етап💔
1
Дякую за відгук та те, що історія здається зачепила. Конкуренція була висока) Але у будь-якому разі я дуже задоволена досвідом та емоціями, які конкурс подарував.
1
Красиво, схоже на яскраві пазли, але скласти їх непросто
1
шкода дівчину. дуже моторошна смерть
0
Ох, точно. А існування після неї ще гірше. Та хто зна, може там є екзорцісти чи медіуми, що все ж звільнять ці душі.
2
Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво) Взагалі мені подобається такий потік свідомості, але довелося ще перечитати Ваше пояснення, щоби зрозуміти що до чого. Та написано гарно. Дякую і удачі!)
1
Дякую! Так, вийшло дещо містично і заплутано, як і в голові Олі. Автор рухався сходинка за сходинкою разом з героїнею і з нею вдивлявся в тіні спогадів)
0
Після вашого оповідання захотілось кави з корицею. Обожнюю ці запахи і смак. Але фінал я трошки не викупила. Чогось не вистачило.
1
Дякую за відгук) Рада, що історія створила атмосферу) Вона написалася майже на одному диханні і це її плюс, і мінус, бо вийшло трохи заплутано. Ще працюю над стилем та викладом, тож не завди виходить повністю передати вкладені моменти сюжету.
Знаю то не ок автору пояснювати “а які ж велики сенси він заклав у твір”, бо власне це має бути зрозуміло з твору. Та і кожний читач створю власні сенси. Але якщо комусь буде цікава підкорка всього цього містичного клубка, то ось сама історія:
.
.
.
.
.
.
.
.
.
Тож їх у кабінеті було троє. Оля та ще двоє. Двоє кохали один одного, а Оля… що ж Оля кохала одного з них. Любовний трикутник, всі справи. Двоє дуже любили каву з корицею, посміятися та покепкувати. Але як минає літо, настає осінь і у коханні. Оля бачить, що між двома стосунки погіршилися й наважилася на зізнання, на яке і отримала відмову.
Кориця добре ховає запахи і запах отрути сховався у кухликах кави. Двоє померли у кабінеті. Чи отруїла їх Оля, чи отруту поклав один з двох, якийсь боявся, що кохання щезне зовсім у майбутньому - ця відповідь схована у тенетах історії.
Але наступного дня Оля підіймалася до кабінету - кабінету, у якому скоро знайдуть мерців, - та на останіх сходинках побачила зверху тіні “двох”. Злякалася, спідкнулася, її штовхнули? Кінець один - впала та розбилася насмерть. Стала новою тінню на цих сходинках.
Тож останя сцена - то мешканці цього офісного будинку обговорюють її падіння, яке вважають самогубством через почуття провини, а Денис чує голос привида.



Вибачаюся за полотно тексту, це не спроба розширити історію, але радше трохи розповісти про підкорку зацікавленим)
1
Дякую, я приблизно так і подумала,тільки от ще були думки, що саме приміщення якесь прокляте чи ключі. Бажаю вам успіхів в конкурсі. Хай лишається загадкою хто кого вбив/ отруїв
1
Зрозуміла все, окрім трикутника. Але справді добре написано. Бажаю успіхів)

Нд: Ваш нік на конкурсі є абсолютною протилежністю Вам, як на мене))
0
Дякую! Хех, так, кумедно з ніком вийшло)
1
Прочитав ваш твір! Чудовий, з детективними складовими.
Я уявляв так, що є пара закоханих, а є Оля, яка з німи живе, чи то офіс де працюють... Отруту підсипує один з пари закоханих — партнеру та собі. Оля приходить до кімнати та бачить привидів, падає сходами.
Дуже заплутано для мене, тим пач ключів для розгадуваня у тексті я не помітив нажаль.
Я побачив натяки на любов до людини яка не відповіла взаємністю, про втрачений разом час.

Також зацікавила ця цитата:
"Увійде крізь сміх та запах кориці, відвернеться від колекції відрізаних пташиних крил на стіні."
Сміх та запах кориці — нагадує мені метафору на запах конопель.
А колекції відрізаних пташиних крил — це колекція любовей тих хто замарно любив як і Оля.
Назва це символ 12 місяців?

Це мої суб'єктивні думки, я вирішив як детектив розібрати все по полицям. Дякую за твір!
1
Дякую велике за відгук! Дуже класне розслідування, приємно бачити як текст оживає та отримує нові, інші сенси, окрім тих, що бачив в них автор.
Намагалася вплетати натяки у дрібних деталях, це цікаво робити, але важко так, щоб воно повністю працювало і зчитувалося.
Власне там багато розгортається навколо 'двійки' - два кухлика кави, дві тіні - і загадка в тому, що ці 'два' не включають Олю. В останній сцені-спогаді розмова з однією людиною і потім у кабінет приходить інша з кавою. Але це прям сильно загорнуто і треба ще працювати над творчістю, щоб робити це цікавіше та прозоріше)
А сама назва - то в першу чергу кількість сходинок перед Олею, її шлях до смерті та місце вічного після-смертя. Але ця назва може мати і більше сенсів) Ще раз дякую за читання та класний відгук!
1
Я знайшов ту сцену та зрозумів що мене збило з пантелику. Якщо правильно зрозумів то два персонажі підписани як "вона", тобто Оля в деяких сценах — "вона", та та що зайшла у кімнату теж "Вона".

"...тут так самотньо без тебе.
І сміх." — також при читанні я сприймав це як іронію, бо попередню сцену де був сміх, я помилково сприйняв що два персонажі сміялися над Олею. Проте зараз зрозумів що то Оля сміялась разом з іншим персонажем. Тож цитата є щирою.

"Там, з відкритими ротами та пророслими з очей крилами." — а що це за метафора про очі з крилами? — Ангели?

Якщо я правильно зрозумів в цей раз😁 Принаймі попередній раз "тест Войта-Кампфа" я провалив😅