Сходинки до офісу завжди нервували Олю. Білі та вузькі, понад самим вікном, але вічно заховані у тінь сусідньої багатоповерхівки.
Вона поправила лямку сумки, що все норовила зіслизнути з плеча. Крок, ще один. Каблук провалився вниз і Оля майже не впала. Хто тільки придумав зробити кожну сходинку різної висоти?
У інший день думка надовго застрягла б у голові. Оля перебирала б кісточки архітекторам та будівникам, писала невидиму скаргу, яку ніколи б не відправила. Але зараз треба було поквапитися.
— Знаєш, — голос у спогаді м’який, м’якший ніж був насправді, але Олі подобається уявляти, — у тебе гарно виходить. Ще трохи й нам нічого не лишиш.
Сміх і два порожні горнятка кави. Аромат кориці лоскоче ніс.
Крок і спогад тане. Тут не пахне ні корицею, ні кавою. Тут взагалі, — Оля на секунду зупиняється та принюхується, — ніяк не пахне. Це їй навіть подобається. Єдине, що подобається на цих клятих сходах.
— Вже йдеш? — дві довгі тіні над її робочим столом, напів зібрана сумка наче наповнилася до країв тою темрявою, — тут так самотньо без тебе.
І сміх.
Вона чула його кожного разу, коли відчиняла двері їх робочої кімнати і коли зачиняла їх за собою. Він з’являвся та щезав з клацанням замка.
Оля тихенько видохнула та подумки порахувала сходинки попереду. Один-Три-Сім. Дванадцять. Ще трохи й вона дійде, наблизиться до дверей — четвертих з початку, — поправить зачіску, радше механічно, а не з бажання. Увійде крізь сміх та запах кориці, відвернеться від колекції відрізаних пташиних крил на стіні. Штучних звичайно, хоча Оля так і не наважилася спитати.
— Любити, — довге позіхання, — любити важко, знаєш? Це як вивертати себе назовні, підставлятися під дощ, сніг і спеку — чи що там за вікном?
— Літо — хотіла би вона відповісти, — там зараз літо.
— І після всього болю озирнутися та знайти своє кохання мертвим від дощу, снігу та сонця.
Знайти кохання, яке репнуло від стиглості літа.
Оля знов ледве не оступилася. Повітря було неправильним. Важким, особливо навколо голови. Її наче стискало, хилило назад. Лише прижмурити очі, розслабитися на мить і… вона стиснула сумочку до болю у пальцях. Треба йти.
— Вибач, — слова наче тонкі леза втягуються в душу, — та ні.
Хотіла б вона забрати власні слова, зізнання без сенсу, на яке знала відповідь. Двері відчиняються і запах кави та кориці знов володарює навколо. Ніякове мовчання перекриває голос.
— Сьогодні сонце надто яскраве. Вам не заважає?
Жалюзі опускаються, а вона проходить поряд з горнятками.
Тільки б позбутися спогадів. Крок, ще один. Неочікувано Оля зрозуміла, що запах тут все ж є. Неприємний, різкий.
А потім вона побачила їх.
Фігури стояли над нею, витягнуті руки, широкі посмішки. Неможливо. Вони мали бути там — у кімнаті з ароматом кориці та закритими вікнами. На двох кріслах з тріснутою шкірою. Там, з відкритими ротами та пророслими з очей крилами. Там, навічно.
— Це не я! — закричала вона, витягнула руку. Тільки б дотягнутися, тільки б довести.
Добігти. Голова важка і тягне вниз. Та зовсім трохи сходинок лишилося. Одна… три… дванадцять. Якщо не вона — то хто?
Сумка почала вислизати з плеча.
Сходинки до офісу ніколи не подобалися Олі.
…
Денис поморщився. Різкий запах хлорки ще не вивітрився, хоча вікно було широко відчинено — вперше тут на його пам’яті. Скло сяяло чистотою, але у кутках рами ще можна було помітити темні краплі.
Обриси плям на краю сходинок та на білій стіні — їх ще не позбулися повністю.
— Клятий ліфт знов не працює, еге ж? — роздався позаду сердитий голос.
Повненький чоловік — здається Денис бачив його іноді на своєму поверху — наблизився та незадоволено подивився на сходинки, а потім глянув на плями.
— Самовбивство, кажуть. Знав її?
Денис хитнув головою. Вони почали підійматися, один за одним на вузькому підйомі.
— Вона була з тої кімнати, — сказав Денис замислено, — думаєте, це вона зробила?
— Думаю, що якщо вартість оренди тут не знизять, переїду. А вона, — чоловік озирнувся, — кому ж то ще бути?
І дійсно, кому?
Два трупи з кров’ю на губах у закритій кімнаті. Остання, хто тримав ключі, з розколотою головою внизу сходів.
Скроні різко стиснуло, він похитнувся. Не я. На мить здалося, що він почув слова, легкі та тихі, прямо над вухом.
Та, коли вийшов у коридор, почуття щезло.
Не я, лише це мертве кохання.
Коментарі 15