Побачимось в пеклі, коханий

– Ти знову поставила чашку не на своє місце. Хіба це складно? Це все тому.. – Артем не встиг договорити.   

    – Тому що мені не завадить корекція зору, знайти нове коло друзів, змінити роботу, бути більш амбітною, менш понурою. Скажи, якщо я буду такою, як ти хочеш. Чи буду я достатньо хорошою? – Наталка завершила замість нього.  

    – Я все розумію, але тобі час взяти себе в руки. Наш син помер, таке трапляється. – Наталка злобно подивилася, він продовжив. – Але пройшов час, минув рік, треба йти далі. Ми все ще можемо завести дитину.

    – Завести дитину, це що собака?

    – Я даю тобі час подумати, коли я повернусь з відрядження, нам слід буде поговорити.

    Артема не було три місяці. По приїзду додому, він одразу помітив, що все прибрано. Все ідеально лежить на своїх місцях. Але він так втомився в дорозі, його все так дратувало.

    – Все прибрала, але свій мотлох не викинула. – саме це була перша фраза, він навіть не привітався.

    Жінка здивовано подивилася на «мотлох», це були її картини.

    –  Знаєш, я зробила корекцію зору. А ще, знайшла нове коло друзів. Як нам радив психолог. Щоб люди не нагадували втрату. Але для тебе я все ще недостатньо хороша? До речі, про друзів. Я йду на зустріч з ними, не чекай на вечерю.

    Артему здавалося ніби це жарт. Але жінка, як і обіцяла не повернулась на вечерю. І на наступний день теж. Артем почав непокоїтися, телефон залишився вдома. Через ще один день він звернувся до поліції. Ще через день він вирішив подивитися картини Наталки. Роздивляючись їх, було якось моторошно. Все чорне, багато криваво-червоного. Артем і сам розумів, що два останні роки для Наталки були складними. Спочатку загинули батьки Наталки, потім їх син. Можливо він міг би більш підтримувати її. Але щось не виходило, його вистачило на декілька спільних прийомів у психотерапевта. З них він виніс, що вся проблема в його дружині. І почалися щоденні причитання. Артем думав, що допомагає, але жінці краще не ставало. Вона тільки гасла і гасла. Хоча чоловік сподівався, що Наталка чинитиме опір. В ньому знову десь занила провина, але він відвернув картини, щоб їх не бачити, щоб не думати.

    Артем розблокував телефон, це було легко. Пароль – це день народження сина. Він подзвонив подругам Наталки. Але всі не знали де вона. Тим паче давно не спілкувалися. Хто такі, ці нові друзі? Телефонував колегам, на роботу вона не приходила, і звільнилась.

    Наталка повернулась через тиждень, так само несподівано, як і зникла. Артем просто прийшов з роботи, а вона вдома.

    – Де ти була? – це було перше питання. Все інші питання зникли. Він помітив, що його дружина десь приблизно на сьомому місяці вагітності. – Але це ж неможливо. Я бачив тебе тиждень тому.

    Артем навіть зробив крок назад. Вщипнув себе за руку. Наталка продовжила стояти на кухні, ніжно посміхаючись і погладжуючи свій живіт.

    – Ти говорив, мені стане краще, коли я завагітнію. І мені, дійсно, стало краще! Скажи мені, тепер я достатньо хороша?

    – Ти зійшла з розуму…

    – Я знаю, знаю, це все ще не все. Ходімо, я тобі  щось покажу.

    Наталка включила світло у кімнаті. Підлога повністю покрита червоними і чорними шматками паперу. Ці шматки були усюди: на ліжку, шафі, полицях. Далі, ще тріснуте дзеркало, шпалери порвані. Артем не наважився зайти усередину.

    – Дивись, я все прибрала! Я така амбітна, мій син буде володарем пекла! Що може бути більш амбітним? Мої нові друзі мною пишаються. Не всі можуть вижити після обряду. Чому я раніше тебе не слухала? – закінчивши говорити жінка уважно вдивляється у свого чоловіка – Ти не радієш зі мною. Для тебе я ніколи не буду достатньо хорошою.

    Жінка починає голосно ридати, втрачає рівновагу і продовжує ридати вже сидячи на підлозі, її руки перебирають шматочки картин. Артем робить один крок, ще один крок, в пам’яті виринає, коли в них помер син, Наталка так само ридала на підлозі. Сідає поруч з дружиною, обіймає її. Аж раптом, йому важко дихати. Він не може сказати ні слова, помічає як щось гаряче стікає по одягу. Кров ллється на підлогу змішуючись з фарбами. Далі, поступово тьмяніє навкруги. Він ще встигає побачити, як дружина замахується ножом, повторюючи слова: «побачимось в пеклі, коханий».