Я сперлась спиною об двері. Замкнуті. Дістала з кишені пачку цигарок, потягнулась по запальничку до столу, що поряд.
Вона клацнула кілька разів, в намаганні спалахнути та ось, нарешті, з'явився той довгоочікуваний вогник.
— Нарешті, — буркнула під носа я, докоряючи собі, що вчасно не заправила її газом з балончика.
Підімною зібралась добряча калюжа крові. Вона окреслювала навколо мене темно-кармінове кільце. Ось уже потекла і під щілину між дверми і підлогою. Він помітить.
В голові незвично порожньо. Відчувала ніби одразу все і не переживала абсолютно нічого.
«Що я взагалі відчуваю? Радість? Сум? Біль?», — подумалось тоді мені, чи може ця думка була в мені і раніше..?
Тіло так боліло, вже і не знала, це через синці, може через психологічний стан, а може через «це».
«Що я взагалі за мати така? Але я ж ще не мати», — відразу заперечила я собі. — «І більше нею не буду».
«Що ж я за мати така? Переймаюсь лиш за себе. А хіба я маю перейматись за той нещасний згусток клітин, що лежить у вітальні?»
Скінчилась цигарка. Взяла нову, знову чиркнула разів сім запальничкою та зробила затяжку. Почулись кроки з вітальні. Підлога, як завжди так відразливо скрипіла.
«Отямилось. Живуче ж…», — я задумалась на секунду, як краще його охарактеризувати одним словом, але так і не продовжила. — «Відколи я почала називати його в середньому роді? Вже і не пам‘ятаю…».
Удар в двері.
«Це було щось важке, певно та пляшка, якою до цього вдарила його я». – Удар. Ще один, а за ним ще п’ять. – «Такими темпами він проламає трухляві двері».
Я зціпила зуби, здавивши між ними свою недопалену цигарку. Відлізла на четвереньках від дверей та всілась під стіну. За мною лишилась доріжка крові.
Тоді був досить сонячний день, а промені через вікно падали прямо на мене. Кров переливалась та виблискувала.
Почулось ще кілька ударів, він почав щось нерозбірливо викрикувати в тумані алкоголю. Та я вже не чула. В голові шум.
«Що я за мати взагалі? Для дитини яку навіть не хотіла… Та навіть ще не дитини!», — якщо в думках можна кричати, то останню фразу в мені, підхрипуючи, прокричав якийсь жахливий звір.
Як тільки згадаю той жах, що вийшов з мене хвилин тридцять тому, аж блювати хочеться.
«Цікаво, чому я ще при тямі? Це прокляття? Я втратила вже стільки крові, але досі жива? Цікаво, я помру через втрату крові, чи мене вб‘є отой? Він зліший ніж зазвичай. Звичайно, Ері, хто ж його щойно по голові пляшкою постукав».
Гуркіт. В дверях з’явилась дірка, в якій стирчала кухонна сокира, він просунув руку та відімкнув замок, і ось я втратила свідомість.