Ганна здригнулась, не зважаючи на те, що чула сигнал тривоги вже кілька років поспіль. Звук нагадував жінці рев пораненого звіра перед самою смертю. Відклала книгу та почала одягати дочку. Маленька Надійка вередувала. Не любила, коли її відволікають від забавок.
Швидкою ходою мати з дочкою спустились вниз. На перший поверх, а потім і у підвал. Сьогодні приміщення під землею було особливо темним. Світло від ліхтарика видавалось млявим й заледве розчиняло пітьму попереду. Перелякана Надійка, як завше, закрила оченята та міцніше притулилась до мами. Темрява за заплющеними повіками завжди безпечніша, ніж та, у якій ховається невідомість.
У підвалі пахло противно. Це місце ніколи не планувало ставати сховищем від ракетних бомбардувань, тож перші власники квартир, потім їхні наступники, а згодом і наступники наступників просто складали тут непотрібні речі з думкою “колись пригодиться”. В пригоді ніщо з цього мотлоху не ставало, залишаючись киснути і гнити у темному вологому приміщенні.
Ганна на мить притулилась спиною до стіни, проте одразу ж відсахнулась. Було відчуття наче мільйони маленьких ручок намагались схопити та обійняти настільки міцно, щоб навіки залишити у темряві підземелля, як ще один експонат у музеї залишених речей.
Зрештою, жінка прилаштувалась на стару коробку та всадовила Надійку собі на коліна. Дівча вже трохи звикло до темряви, тож сміливо розплющило одне з оченят, спостерігаючи за матусею.
Ганна вимкнула ліхтарик і ще довго гладила голівку Надійки, аж допоки дитя сумирно не засопіло.
Сьогодні вибухи пролунали далеко, втім, усе одно зуміли розбудити Ганну, яка теж встигла задрімати. Одразу ж опісля оглушливий рев пораненого звіра залунав знову. Відбій.
Сонні мати з дочкою покинули підвал. Сигнал тривоги все ще лунав, коли вони опинились біля власної квартири.
Відчуття, що щось не так, зʼявилось у Ганни, як тільки вона прочинила двері. Жінка завмерла, намагаючись зрозуміти звідки взялось це відчуття. Надя, вирвавшись з рук матері, побігла у свою кімнату. Дівчинка прагнула поскоріше повернутись до іграшок.
Коли донька зникла за поворотом, Ганна нарешті зрозуміла, що її турбувало. У кімнаті Надійки було світло. Жінка ж була певна, що вимкнула його усюди, коли вони виходили з квартири.
Вереск дочки змусив Ганну бігти. У ніс вдарив огидний запах гниття.
Світло було не від лампи. Та й узагалі, не з кімнати. Джерело було десь далеко поза будинком. Здавалось, що хтось направив яскравий прожектор у вікно. Утім найголовнішим було не саме світло, а те, що воно освітлювало.
Кімната дочки вже не була тим, чим була раніше. Булькітлива маса кольору пожовклої пластикої пляшки вкривала кожен сантиметр раніше затишної спальні. Повністю усіяна кровоточивими виразками, велетенських розмірів бородавками та набухлими гнійниками брудно-білого кольору, сутність постійно рухалась, розширюючи власні володіння.
Побачивши, що відбувалось у кімнаті Надійки, Ганна усвідомила ще одну жахливу річ. Ніякого відбою тривоги не було. Це верещала гидотна маса у спальні її дочки.
Сутність постійно намагалась відростити собі кінцівки. З неї випинались то людські руки, то клешні, то лапи. Кожен з таких відростків моментально починав гнити і розпадався на шмаття ще до того, як встигав зробити бодай кілька порухів.
Надійка вже була всередині маси. Дівчинка не могла поворухнутись, кричала та плакала.
Жодна думка не проскочила у голові матері, перед тим як вона кинутись прямо у огидне місиво. Маленька Надія має жити.
Тіло істоти було тепле, по консистенції найбільше схоже на липке тісто. У Ганни було відчуття, наче вона вона опинилась у величезній мисці, вщент наповненій жуками. Здавалось, що окремі частинки сутності залазили спершу під одяг, а потім, через пори, всередину тіла. Цього всього, одначе, було недостатньо, щоб спинити матір, яка намагається врятувати власне дитя.
Ганні з легкістю вдалося витягнути Надійку з живої маси. Сутність уже була у вітальні, тож дорога назовні виявилась довшою. Ледь не вибивши вхідні двері власним тілом, мати вистрибнула у коридор, несучи доньку на руках. Надійка безперестанно плакала. Ганна була рада це чути, адже це означало, що дитина жива.
Вони швидко спустились вниз та забігли у єдине безпечне місце, яке знали. Чорний смердючий підвал.
Ані маленька Надійка, ані її мати не встигли зазирнути у вікно, щоб дізнатись, що ж було джерелом світла. Може це й на краще. Розрізавши нічне небо, яскравою хмарою у формі гриба десь на горизонті завмер болючий слід від потужного вибуху.