Я прокидаюся, голосно видихаючи. «Навчи мене посміхатися», — фраза відлунює в моїй свідомості.
«Всього лише сон».
Намагаюся набрати повітря, але відчуття, наче на грудну клітку навалили кам’яні плити, тому дихаю уривчасто.
«Навчи мене посміхатися», — нещодавнє марення здається більш правдоподібним ніж реальність.
Нарешті мені вдається вирівняти дихання.
Прислухаюся до шуму з сусідньої кімнати. Чую голоси, але говорять вони нерозбірливо. Скоріш за все, сусідка знов заснула під подкаст.
«Навчи мене посміхатися».
Нічне жахіття не відпускає, тому, аби позбутися від нього, я вирішую скористатися бабусиним методом. Підходжу до вікна і тричі промовляю:
— Куди ніч, туди і сон.
Нарешті сон відступає, поступаючись раціональності:
«Це все моя підсвідомість говорить».
Дерева за вікном простягають свої гілля, що, у примарному світлі місяця, більш нагадують тонкі кістляві пальці. Вони торкаються вікна, вимагаючи впустити їх.
«Навчи мене посміхатися», — знову лунає в голові.
Я відступаю від вікна і тільки зараз помічаю, що вся мокра.
— Треба гарячий душ, — кажу вголос, аби перебити нав’язливий голос в голові.
«Навчи мене посміхатися».
Постіль також мокра, тож я її вивертаю і кидаю просто на підлогу. Намагаюся робити все якомога голосніше. Якщо сусідка прокинеться, то це навіть на краще. Я буду не сама. Але ні, здається, цей шум її не тривожить. Врешті виходжу з кімнати і направляюся у ванну.
Двері в кімнату сусідки напіввідкриті. До мене чіткіше долинають голоси з подкасту:
«Чи є правдивим твердження, що людина єдина у світі істота здатна посміхатися? Навчи мене. Навчи мене посміхатися».
Серце дико калатає. Я заглядаю в кімнату сусідки. Та мирно спить, загорнута в ковдру. Один з подкастерів тим часом продовжує:
«… є абсолютним міфом».
Може, уві сні я чула цей подкаст, і тому мені приснилося це жахіття? Ця думка мене заспокоює. І лише зараз я розумію, що стою посеред чужої кімнати і спостерігаю за сплячою людиною.
Це більш лячно ніж будь-який нічний сон. Поспішаю вийти з кімнати, однак відчуваю на собі погляд.
«А навіщо тобі посмішка? Ти ж нею не користуєшся. Краще віддай її мені».
Різко розвертаюся. На екрані подкастери сміються і продовжують свій діалог.
«Дурний подкаст», злісно думаю, «Видно, мозок ще не до кінця прокинувся. Треба прийняти душ».
Відчуваю на шкірі гарячу воду. Стає легше. Марення, а з ним і страх відступають. Зовсім осміливши, я малюю на запітнілому від пари дзеркалі усміхнене лице.
Вдягаючись, все ще дивлюся на свій малюнок.
— Треба ж було так злякатися сну, — сварю себе.
Перекидаю наперед волосся, аби замотати його в рушник. Піднімаю голову.
«Віддай» видніється слово над моїм малюнком.
Хочу втекти, але дверна ручка не відразу піддається. Нарешті відчиняю двері. З кімнати сусідки чую голос подкастерів:
«Тобі хіба потрібна посмішка? Коли ти востаннє нею користувалася?»
Від страху ледь дихаю.
«Віддай мені свою посмішку», — голос звучить в моїй голові.
Намагаюся закрити руками вуха аби більше не чути цього голосу.
«Віддай, віддай, віддай!» — голос лунає зі стін, з підлоги, зі стелі.
«Віддай свою посмішку!»