Навчи мене посміхатися

Я прокидаюся, голосно видихаючи. «Навчи мене посміхатися», — фраза відлунює в моїй свідомості.

«Всього лише сон».

Намагаюся набрати повітря, але відчуття, наче на грудну клітку навалили кам’яні плити, тому дихаю уривчасто.

«Навчи мене посміхатися», — нещодавнє марення здається більш правдоподібним ніж реальність.

Нарешті мені вдається вирівняти дихання.

Прислухаюся до шуму з сусідньої кімнати. Чую голоси, але говорять вони нерозбірливо. Скоріш за все, сусідка знов заснула під подкаст.

«Навчи мене посміхатися».

Нічне жахіття не відпускає, тому, аби позбутися від нього, я вирішую скористатися бабусиним методом. Підходжу до вікна і тричі промовляю:

   — Куди ніч, туди і сон.

Нарешті сон відступає, поступаючись раціональності:

«Це все моя підсвідомість говорить».

Дерева за вікном простягають свої гілля, що, у примарному світлі місяця, більш нагадують тонкі кістляві пальці. Вони торкаються вікна, вимагаючи впустити їх.

«Навчи мене посміхатися», — знову лунає в голові.

Я відступаю від вікна і тільки зараз помічаю, що вся мокра.

— Треба гарячий душ, — кажу вголос, аби перебити нав’язливий голос в голові.

«Навчи мене посміхатися».

Постіль також мокра, тож я її вивертаю і кидаю просто на підлогу. Намагаюся робити все якомога голосніше. Якщо сусідка прокинеться, то це навіть на краще. Я буду не сама.  Але ні, здається, цей шум її не тривожить. Врешті виходжу з кімнати і направляюся у ванну.

Двері в кімнату сусідки напіввідкриті. До мене чіткіше долинають голоси з подкасту:

«Чи є правдивим твердження, що людина єдина у світі істота здатна посміхатися? Навчи мене. Навчи мене посміхатися».

Серце дико калатає. Я заглядаю в кімнату сусідки. Та мирно спить, загорнута в ковдру. Один з подкастерів тим часом продовжує:

«… є абсолютним міфом».

Може, уві сні я чула цей подкаст, і тому мені приснилося це жахіття? Ця думка мене заспокоює. І лише зараз я розумію, що стою посеред чужої кімнати і спостерігаю за сплячою людиною.

Це більш лячно ніж будь-який нічний сон. Поспішаю вийти з кімнати, однак відчуваю на собі погляд. 

«А навіщо тобі посмішка? Ти ж нею не користуєшся. Краще віддай її мені».

Різко розвертаюся. На екрані подкастери сміються і продовжують свій діалог.

 «Дурний подкаст», злісно думаю, «Видно, мозок ще не до кінця прокинувся. Треба прийняти душ».

Відчуваю на шкірі гарячу воду. Стає легше. Марення, а з ним і страх відступають. Зовсім осміливши, я малюю на запітнілому від пари дзеркалі усміхнене лице.

Вдягаючись, все ще дивлюся на свій малюнок.

— Треба ж було так злякатися сну, — сварю себе.

Перекидаю наперед волосся, аби замотати його в рушник. Піднімаю голову.

«Віддай» видніється слово над моїм малюнком.

Хочу втекти, але дверна ручка не відразу піддається. Нарешті відчиняю двері. З кімнати сусідки чую голос подкастерів:

«Тобі хіба потрібна посмішка? Коли ти востаннє нею користувалася?»

Від страху ледь дихаю.

«Віддай мені свою посмішку», — голос звучить в моїй голові.

Намагаюся закрити руками вуха аби більше не чути цього голосу.

«Віддай, віддай, віддай!» — голос лунає зі стін, з підлоги, зі стелі.

«Віддай свою посмішку!»

 

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Демони Катажини
Історія статусів

06/05/24 15:28: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:17: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап