Мати подарувала мені кросівки. Вони мені не сподобалися, якщо чесно. Коли я не посміхнувся, вона сказала:
— Та ну, тобі личить он як! Все краще, аніж твої оті…
Я кивнув. Поговорили трохи, поцілував її у щоку, та вийшов. На вулиці знайшов ще проблему з кросами — вони натирали.
На пішоходному переході нога різко заболіла. Сутеніло. Розімʼяв ногу, але болю не відчув. Тоді нахилився, засунув палець між задником та пʼятою. Той був вкритий кровʼю.
Зателефонувала мама. Я цокнув язиком, не підняв слухавку, пішов додому.
Вдома роззувся, заглянув усередину кросівок: там було чисто. Зате на нозі — одна цятка, з якої цівком збігала кров. Закинув взуття подалі, та рушив до ванної. Вода червоніла, рана припікала. Я простягнув палець до однієї з ранок, та коли наблизився — хтось подзвонив у двері.
Підійшов, відчинив двері. Переді мною стояв маленький хлопчик. В грудях закололо, і я присів. Хотілося в нього щось запитати, та він був замалий. Замалий навіть стояти самостійно. Він хитався на кривих ніжках, поміж яких, з пупка, тягнулася пуповина. Я нахилився в сторону, та побачив, як вона лежала на підлозі, підіймалася до перила, та спускалася нижче за мій поверх. В шлунку закололо. Я простягнув руку до хлопчика.
— Все добре, маленький. Все буде…
Хлопчик тремтів так сильно, що ледь не впав. Коли я простягнув до нього обидві руки, аби схопити, та притиснути до себе, — почув крик. Я відсахнувся, та впав на підлогу. Хлопчик заплакав. Його нижня губа почала сіпатися, як сіпалося і моє серце. Маленький хлопчаник, ти не слабий, не бійся, хлопчаник.
Бліда, з вкрапленнями червоного, пуповина затремтіла. Маленький хлопчик простягнув руку до мене. Я простягнув свою на зустріч йому, і заплакав сам. Але хлопчик не втримався, та впав на підлогу.
З новим криком на весь підʼїзд, — криком ріжучим, пронизуючим, істеричним, — тіло хлопчика тягнулося підлогою, вдарилося об перила, піднялося, натягнуте за животик, перевалилося через край, та полетіло вниз. В тиші після крику залишився лише слизький слід.
Коли я наблизився до початку сходинок та поглянув униз — нічого не побачив. Повернувся до квартири, зачинив двері на всі замки, та зиркнув на кросівки. Дістав їх, та відчинив вікно.
Вечір, сильно дув вітер, як на морі. Дерева хиталися в ритмі довжелезних водорослей, що тянуться зі дна, та як гусениці, коли лізуть на гілку вище. Я пожбурив кросівки прямо перед собою, якомога далі, в кущі.
Вони летіли. Повільно, разом. І тоді, в темно-аквамариновому небі, кросівки застигли на місці. На фоні хмар та вітру та темряви неба зʼявилися шнурки. Вони звивалися, як змії. Тягнулися то ліворуч, то праворуч, то витягалися вгору. А потім ринули до мене, обвилися навколо передпліччя, та міцно стисли. Шнурки дійшли до плеча, та смикнули так сильно, що все тіло піддалося, і вилетіло крізь вікно.
Перед очима повна темрява. Там же тільки сутеніло, ні?
Мене стискало з усіх сторін. Всередині вогко, слизько. Я ковзав, немов обмазаний маслом. Хотілося дихати, але я не міг, але і не треба було. В горлі забурлило, шлунок потягнуло. Я висвободив руку, та нащупав шнурок, що тягнувся від живота кудись в темряву, в космічну безкінечність. Страшно, залежно. Я боявся рухатися, аби не зашкодити. Боявся смикати, аби не нервувати. Хотілося плакати від безсилля, нанесеного власноруч.
Коли розплющив очі — лежав навпроти знайомих дверей. Я підвівся на коліно, коли їх відчинили.
— Сину? Чого трубки не береш?
Я протер очі, помацав футболку: суха.
— Я…
Коли я відвів погляд від фітболки, то побачив шнурок, що тягнувся з-під неї, і зникав під спідницею матері.
— Що це? Блять, що це?
— Не бійся. Чого трубку не береш?
Я схопився за шнурок, але він був гарячим.
— Не чіпай. Хай буде.
— Ні-ні-ні, так не можна!
— Чого не можна? Я ж тебе люблю.
— Я… я не хочу так!
— Не кричи, все нормально.
— Ні-і-і!
Тоді я підняв футболку, і побачив як шнурок виходить з пупка. Зчіпив зуби, та вдарив по шнурку. Шлунок заболів, і з пупка вивалився кросівок, закутаний у нутрощі. Я намагався стримати їх руками, та вони пролазили крізь пальці. Коли я підвів очі, то побачив під маминою спідницею кросівок, обтягнутий маткою. Вона заговорила.
— Я ж… люблю…
Я відповів, шепчучи, крізь біль.
— І я.
— Тоді… чому?
— Бо…
— Я ж люблю!
— Я вже…
— ЛЮБЛЮ!
— Дорослий.