Шнурок

Мати подарувала мені кросівки. Вони мені не сподобалися, якщо чесно. Коли я не посміхнувся, вона сказала:

— Та ну, тобі личить он як! Все краще, аніж твої оті…

Я кивнув. Поговорили трохи, поцілував її у щоку, та вийшов. На вулиці знайшов ще проблему з кросами — вони натирали.

На пішоходному переході нога різко заболіла. Сутеніло. Розімʼяв ногу, але болю не відчув. Тоді нахилився, засунув палець між задником та пʼятою. Той був вкритий кровʼю.

Зателефонувала мама. Я цокнув язиком, не підняв слухавку, пішов додому.

           Вдома роззувся, заглянув усередину кросівок: там було чисто. Зате на нозі — одна цятка, з якої цівком збігала кров. Закинув взуття подалі, та рушив до ванної. Вода червоніла, рана припікала. Я простягнув палець до однієї з ранок, та коли наблизився — хтось подзвонив у двері.

           Підійшов, відчинив двері. Переді мною стояв маленький хлопчик. В грудях закололо, і я присів. Хотілося в нього щось запитати, та він був замалий. Замалий навіть стояти самостійно. Він хитався на кривих ніжках, поміж яких, з пупка, тягнулася пуповина. Я нахилився в сторону, та побачив, як вона лежала на підлозі, підіймалася до перила, та спускалася нижче за мій поверх. В шлунку закололо. Я простягнув руку до хлопчика.

           — Все добре, маленький. Все буде…

           Хлопчик тремтів так сильно, що ледь не впав. Коли я простягнув до нього обидві руки, аби схопити, та притиснути до себе, — почув крик. Я відсахнувся, та впав на підлогу. Хлопчик заплакав. Його нижня губа почала сіпатися, як сіпалося і моє серце. Маленький хлопчаник, ти не слабий, не бійся, хлопчаник.

           Бліда, з вкрапленнями червоного, пуповина затремтіла. Маленький хлопчик простягнув руку до мене. Я простягнув свою на зустріч йому, і заплакав сам. Але хлопчик не втримався, та впав на підлогу.

           З новим криком на весь підʼїзд, — криком ріжучим, пронизуючим, істеричним, — тіло хлопчика тягнулося підлогою, вдарилося об перила, піднялося, натягнуте за животик, перевалилося через край, та полетіло вниз. В тиші після крику залишився лише слизький слід.

           Коли я наблизився до початку сходинок та поглянув униз — нічого не побачив. Повернувся до квартири, зачинив двері на всі замки, та зиркнув на кросівки. Дістав їх, та відчинив вікно.

           Вечір, сильно дув вітер, як на морі. Дерева хиталися в ритмі довжелезних водорослей, що тянуться зі дна, та як гусениці, коли лізуть на гілку вище. Я пожбурив кросівки прямо перед собою, якомога далі, в кущі.

           Вони летіли. Повільно, разом. І тоді, в темно-аквамариновому небі, кросівки застигли на місці. На фоні хмар та вітру та темряви неба зʼявилися шнурки. Вони звивалися, як змії. Тягнулися то ліворуч, то праворуч, то витягалися вгору. А потім ринули до мене, обвилися навколо передпліччя, та міцно стисли. Шнурки дійшли до плеча, та смикнули так сильно, що все тіло піддалося, і вилетіло крізь вікно.

Перед очима повна темрява. Там же тільки сутеніло, ні?

           Мене стискало з усіх сторін. Всередині вогко, слизько. Я ковзав, немов обмазаний маслом. Хотілося дихати, але я не міг, але і не треба було. В горлі забурлило, шлунок потягнуло. Я висвободив руку, та нащупав шнурок, що тягнувся від живота кудись в темряву, в космічну безкінечність. Страшно, залежно. Я боявся рухатися, аби не зашкодити. Боявся смикати, аби не нервувати. Хотілося плакати від безсилля, нанесеного власноруч.

           Коли розплющив очі — лежав навпроти знайомих дверей. Я підвівся на коліно, коли їх відчинили.

           — Сину? Чого трубки не береш?

           Я протер очі, помацав футболку: суха.

           — Я…

           Коли я відвів погляд від фітболки, то побачив шнурок, що тягнувся з-під неї, і зникав під спідницею матері.

           — Що це? Блять, що це?

           — Не бійся. Чого трубку не береш?

           Я схопився за шнурок, але він був гарячим.

           — Не чіпай. Хай буде.

           — Ні-ні-ні, так не можна!

           — Чого не можна? Я ж тебе люблю.

           — Я… я не хочу так!

           — Не кричи, все нормально.

           — Ні-і-і!

           Тоді я підняв футболку, і побачив як шнурок виходить з пупка. Зчіпив зуби, та вдарив по шнурку. Шлунок заболів, і з пупка вивалився кросівок, закутаний у нутрощі. Я намагався стримати їх руками, та вони пролазили крізь пальці. Коли я підвів очі, то побачив під маминою спідницею кросівок, обтягнутий маткою. Вона заговорила.

           — Я ж… люблю…

           Я відповів, шепчучи, крізь біль.

           — І я.

           — Тоді… чому?

           — Бо…

           — Я ж люблю!

           — Я вже…

           — ЛЮБЛЮ!

           — Дорослий.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Родина Менсона
Історія статусів

06/05/24 12:37: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап