Табір у Карпатах

Ясі наснилося, що вона захлинається. Прокинулася, спробувала ковтнути, ще раз. Не допомогло. У роті стояла слина із присмаком заліза.

— Блін, — тихо вилаялася.

Кров текла з носа вже вдруге за тиждень, і не дивно. Була важка дорога до студентської бази в Карпатах. В маршрутці з вікна їй напекло, добряче так трясло, бо сиділа на колесі. Плюс важезний туристичний рюкзак за спиною. Це лише її речі. Що буде, як туди покладуть продукти для 6-денного походу? Жесть.

Яся привстала над дерев’яним настилом, що слугував за довжелезне ліжко. Скинула спальник, яким накривалася, почала повзти між сонними тілами, боячись когось зачепити у темряві. Однією рукою тримала біля носа серветку, на іншу спиралася. Лише коли стрибнула на підлогу, зрозуміла, що телефон із ліхтариком залишився лежати в узголів’ї. Та дороги назад нема - конче треба вмитися водою, щоб зупинити кров. Знову вилаялась, але вже подумки.

Намацала ручку. Двері відчилися з пронизливим скрипом, але хропіння він не урвав. Фух. У коридорі відчула холодний протяг, наче хтось ковзнув по голій шкірі. Ну і дубак! У поспіху накинути кофту вона також забула.

Підлога рипала від кожного кроку. Яся спинилася, бо не знала, куди йти, і почула, як іще хтось рипить, окрім неї.

—  Дашо, ти?

«Ти-ти-ти?» — з глибини чорного коридору долинула луна від її слів. Фантазія розігралася не на жарт. Яна нервово закусила губу.

Вирішила йти на світло, яке лилося крізь щілини у старих дерев’яних стінах. Горів один-єдиний ліхтар над трикутною аркою перед входом. Яна вийшла на ґанок, зачинила за собою двері й трохи заспокоїлася. Наче щось, що її лякало, залишилося позаду.

Світло ліхтаря не дотягувалося до дерева, на якому висів умивальник. Пальці трусилися чи то від холоду, чи то від страху перед темрявою. Яся була не з боязких, але вночі ця база нагадувала покинуті бараки з фільмів жахів, де на жертву чатують зомбі чи ще якась дичина. «Зберись!» — підбадьорила себе дівчина.

Яся спустилася сходами і відчула, як ноги вгрузають в багнюку, що з кожним кроком чіпляється за капці. Ввечері дощило, тому мешканці табору сховалися в будинок рано. Спати ніхто не хотів, і «старожили» травили місцеві байки. Одна запам’яталася Ясі найбільше – про Борю Кіндратова, який помер щойно сюди приїхав, навіть не вийшовши з табору в похід. Серцевий напад. Його душа досі лякає новачків, які в горах уперше.

Ще пара кроків — і Яся на місці. Змила кров, натерла холодною водою ніс та скроні, обмила все обличчя. Брр! Аж мороз по шкірі.

— Бу!

Відчула, як хтось схопив її за плечі. Від несподіванки зігнулася навпіл і вода, що стікала з рукомийника, полилася їі на голову крижаним струмком. Хтось невидимий притягнув її до себе і крутонув на місці.

— Злякалася? Ги.

— Даня, ну ти і…

— Вибач. Сильно намокла? Дай проведу.

Яся кілька секунд стояла, приходячи до тями. Зуби стукотіли від холоду і переляку. Це всього лише Даня, її сусід по гуртожитку.

— Серце ледь не стало через тебе!

Вранці збиралися в похід. Упевнилися, що у всіх є спальники та каремати. Розподілили, хто які продукти несе. Прихопили каструлі, казан, газові пальники, сокиру і навіть гітару. Коли приготування завершили, накинули рюкзаки і вишикувалися перед входом з трикутною аркою, щоб зробити спільну світлину. Дівчата попереду, хлопці позаду.

Яся була крайня — це вона пам’ятала точно. Але на світлині, яку їй скинула Даша після походу, справа стояв незнайомець із запалими сірими очима. Він був вдягнений у старомодний спортивний костюм — такий самий носив її батько у вісімдесятих. Яся згадала моторошний холод, наче хтось мертвий обійняв її, коли вони фотографувалися.