Погляд з темряви

Це обличчя з'явилось раптово.

За вікном сіра шкіра, туго натягнута на кістки черепа, кріпилася на потилиці залізними гаками. З тих ран, був певен він, сочилася кров, металічний смак якої відчувався так, ніби зараз вона у нього в роті. Вирячені очі, без повік, дивилися точно на нього. А зуби, ті гострі зуби, всі ніби ікла, що не прикриті губами, виділялися білизною на фоні чорного волосся, яке, звиваючись, охоплювало все навколо. Він згадав відчуття. Те відчуття, коли, в дитинстві, дивився в темряву за вікном. Дивився довго, довго й уважно, аж поки не бачив химерних покручів, що лякали своєю раптовою появою: кістяні обличчя з чорними, пустими очницями й рогаті звірі, в яких за роззявленими пащеками ховалися дитячі голоси. Вони кликали його гратися з ними. Туди. В темряву за вікном.

Та цього разу потвора була іншою. Він знав. Він пам'ятав. З того часу. З того дня. Але тоді її очі дивилися на покійного дідуся. А сьогодні… Сьогодні дивилася на нього.

— Таточку, чи можу я сьогодні не чистити зубки? — знайомий голос пролунав з-за спини. Не обличчя говорило. Ні, не воно.

— Зіронько моя, будь ласка, іди до себе, в кімнату. Можеш не чистити зубки. Але йди спати.

— Спати? Але я ще не хочу. Хочу погратися з тьотею за вікном.

“Боже мій, ні. Ні. Ні. Ні! — Кричав він собі в голові. — Тільки не моя дівчинка. Не вона. Не вона!”

Але вирячені очі все ще дивилося на нього. Не звертали уваги на дочку. Точно так само, як того дня, коли відійшов дідусь. Ще молодим він був у той день, але сіре обличчя зробило свій вибір. Як і сьогодні.

— Сонечко, — сказав він. — Іди до себе. Тьотя прийшла погратися з татком.

Обличчя здавалося задоволеним, коли двері дитячої зачинилися. Широкий вищир став ще ширшим і через це, де-не-де, натягнута шкіра тріскала і кровоточила яскраво червоною кров'ю. Він все ще дивився на лик за вікном, не в силі відвести погляду. А за спиною заскрипіли металеві сходи. Здавалось, вони вже цілу вічність іржаві й сьогодні, при найменшому доторку видають пронизливий, скреготливий звук. Цей звук наближався. Ставав гучнішим. Розходився по всьому дому, але завжди знаходив вуха чоловіка. Проникав у них. Залишався там. Наближався.

Обличчя за вікном здавалося все щасливішим. І в щасті цьому все жахливішим. Моторошнішим. Безжальнішим. Невидимі нігті обличчя дерли по металу, Дерли сильно, аж кров сочилася з-під нігтьових пластин, надаючи звуку бридотності, яку ні з чим не сплутати. А скрип все наближався. Наближався. Уже обличчя за вікном… Раділо. Раділо від того, що скрип… Він припинився. Він уже був за чоловіком. Не рухався. Чекав. Він готувався. Підняв руки із закривавленими пальцями. Підніс до чоловіка.

Срібні хмари розійшлися, даючи молодому місяцю освітити кімнату, в якій серед тиші пролунає одне єдине: “Таточку?”