Зайчик

З того часу, як Владик зник, вона не приходила сюди. Зима майже добігла кінця, й останні лютневі морози вже відпускали місто з крижаної хватки. Сніг ще ховався в тінях, височів вздовж узбіччя, наче брудно-білі кургани, проте гірки й гойдалки вже вирвалися з чіпких крижаних обіймів, височіючи над напівзатопленим майданчиком, наче плавучі станції над океаном.

Було мерзлякувато. Оксана сіла на край лави, підколупнула нігтем облуплену фарбу і пересмикнула плечима. Вітер ще досі належав до зими. Різнобарвні старі гойдалки рипіли заржавілими «суглобами» в такт його поривам, та варто було йому трохи стихнути і пригорнутися до землі, як ніс уловлював ледь помітний сморід. Сніг, схоже, багато чого приховував увесь цей час, і тепер сміття гнило посеред вулиць.

Оксана штовхнула банку від енергетика, що потрапила під ноги. Можливо навіть ту саму банку, що її приніс Мишко. Вони дуріли разом на гойдалках, прогнавши звідтіля дітлахів. І ніхто не дивився у бік Владика. Оксана знала лише, що він грає на лавці разом із величезним зайцем, настільки великим, що нести його доводилося вдвох, щоб не спотикатися об довгі лапи. Друзі всією компанією на нього збирали, і щаслива Оксана чесно тягла подарунок додому, злившись тільки через те, що навіть у день народження батьки змусили її гуляти з молодшим братом. Владик хнюпився, хапався за зайця, повисав то на Мишці, то на сестрі, і та скоро здалася, кинувши його із іграшкою на майданчику.

Заєць і зараз сидів тут на сусідній лаві, мокрий і брудний. Оксані він уже не був потрібен, і чесно сказати, вона про нього зовсім забула, запам’ятавши натомість кожну хвилину, кожну чортову секунду, коли жах і розпач тягучими краплями роз’їдали її зсередини.

Вона зрозуміла це не відразу — що Владика більше нема. Спочатку сердилась, потім шукала, уявляючи собі із острахом, як сильно їй попаде від батьків. І тільки потім, уже вдома, дивлячись на порожню кімнату, де нема кому було більше розкидати іграшки, Оксана все по-справжньому зрозуміла.

Дурнуватий заєць. Він звішував важку від вологи голову на груди, такий жалюгідний і безглуздий, подертий зимою та, мабуть, собаками, проте все одно він змушував Оксану плакати. Адже Владик був від нього у такому захваті.

Вітер знову приніс звідкись запах гною, до того нудотний, що Оксана ледве втримала у шлунку сніданок. Час було забиратися з цього місця, воно давно перетворилося на смітник. Дитячий майданчик у глухій частині парку, куди заходили тепер тільки підлітки, що шукали усамітнення, завдавав тепер самого болю.

Оксана встала, безжально розчавила банку й глянула крізь сльози на зайця. Гидке плюшеве одоробло. Останнє, через що вона кричала на брата. Той так хапався за нього, канючив, примушуючи червоніти від сорому перед Мишком. Оксана сердилась через це на батьків і на брата, пирхала роздратовано, чуючи це його вічне «дай», і хотіла, щоб Владик, нарешті, від неї відчепився.

А тепер його справді не було. А чортів заєць ще досі був. Огидний рожевий заєць, який звісно не поверне їй брата. Оксана вдарила по ньому ногою, і той важко завалився спочатку на бік, а далі й на землю. З несподівано гучним «чавком» він тяжко впав, а слабкі нитки луснули по швах. Нова хвиля смороду, різка і раптова, видалила в ніс, через що нудота підскочила аж до горла. Тремтячи всім тілом, Оксана сплюнула гірку жовч, а потім, сама не знаючи чому, тицьнула черевиком важку відкинуту голову зайця. Та відкотилася. А з розпоротого шва виглянуло щось біле.

«Це ж наповнювач, так? Просто наповнювач, правда?» — промайнуло миттєво в голові.

Оксана зробила крок ближче, вже майже знаючи — немає там ніякої вати. Її погляд вчепився за контури чогось неправильного. Чогось, що терпляче чекало на неї тут усю зиму.

«Невже… Весь цей час... Чортів зайчик був тут…»

За секунду Оксану все ж таки знудило. Всередині зайця, мов у костюмі, ховався Владик.