Із темряви

Вночі, вже кілька днів поспіль, щось тихцем намагалось відчинити двері у квартиру. Він сидів під стінкою на іншому кінці коридору, з зарядженим револьвером, щоб пересвідчитись, що спроби ці не увінчаються успіхом. Невідома Сутність вела себе впевнено після сутінок, а вдень переховувалась. Спостерігала за Артемом крізь чорні очниці вікон будинків, із відкритих дверей під’їздів. Із темряви. Вся квартира Артема цілодобово сяяла наче новорічна ялинка, оточена мертвотною чорнотою навколишнього світу. Він сидів на підлозі, втомлено зібравши погляд скляних очей на протилежному кінці коридору, де дверна ручка помалу ходила вгору-вниз. Воно, чим би не було, старалось не привертати увагу. В здерев'янілих від страху пальцях Артем нервово грався пістолетом. Згадував, як все почалось. Як одного ранку, кілька місяців тому, світ раптово змінився. Вулиці, які мить тому були сповнені життя, тепер лежали оповиті відчуттям невимовної порожнечі. Магазини з їх відкритими дверима стали нікому не потрібні. Кафе терасами запрошують відвідувачів, які більше не прийдуть. Інтернет, безмежний простір голосів та думок, поринув у нерухому тишу. Ночі, з часом, стали густими наче кава, а дні - блідими та холодними. Колись жваве місто перетворилось на статичну, огидно-сіру тінь самого себе, огорнуту в густі хмари, мряку та смуток.

Спершу було терпимо. Спершу була надія, що все повернеться до норми так само раптово, як і зникло. Але чим далі, тим менше залишалось оптимізму. Артем відчував, як всюдисуща тиша стискає його кліщатами самотності. Кожен крок, кожен вдих віддавався у безлюдному світі гучним ехом, яке нагадувало: ти один. Місто мертве. Весь світ.

З часом, наче всього було мало, з’явилась тривога. Виходити на вулицю, як підказувало чуття, ставало небезпечно. У торговому центрі біля дому зник виряджений Артемом у яскраве лахміття манекен. В парку улюблена лавка опинилась поперек тротуару. Приблизно тоді ж він вперше відчув на собі пильний погляд, від якого не вдавалось сховатись. Посилювалось параноїдальне відчуття, що Артем не один. Попри очікування, це не змушувало його радіти. Відчуття це впивалось в кістки: щось підказувало триматись якомога далі від темних приміщень, а невдовзі Артем почав чути ночами глухі, аритмічні кроки та шарпання під вікнами своєї квартири. Ліхтар змусив джерело шуму вшиватись, так себе і не виявивши. Хлопець довго не наважувався йти до зброярні: попри безпеку, обіцяну пістолетом, Артем боявся врешті решт використати зброю проти себе.

Стояла тиша, яку переривав лиш легенький скрип дверної ручки. Артем підвівся і почав повільно, сумніваючись, крокувати вздовж коридору. Дверне вічко сверлило його злим, темним поглядом. Здавалось, що чим ближче він підходить, то сильніший мороз огортає все його тіло. Здавалось, що самі двері сочаться темрявою. Він обережно зазирнув у скляний отвір. Не побачив нічого, окрім щільної чорноти. Чув по той бік рухи. Стояв так хвилинку, притулившись, а потім спробував затримати дверну ручку у верхньому положенні. За мить відчув те, що очікував, але відчути боявся: тиск на ручку з протилежного боку дверей. А потім мить спокою. Злого, насмішкуватого спокою.

Наче грім розкотився коридором, на двері впали страшні удари, змушуючи все навколо здригатись у тривожному ритмі. Кожен новий стус сповнював простір дзвінким резонансом невидимої загрози. Артем, не витримуючи напруги, швидко поп’ятився від джерела звуків та вібрацій. Серце божевільно калато. З переляканим вереском зводив цілик з мушкою на тонкій брамі, що розмежовувала світло й темряву. Брама та погрожувала впасти щомиті.

Гучні постріли. Яскраві спалахи. Писк у вухах та запах пороху. Мертва тиша. Просидів так до ранку, не зсунувшись з місця і не зімкнувши очей. Спостерігав дивне явище: темрява з кульових отворів у дверях заливалась у квартиру немов чорні сонячні промені, перекривала собою світло, випромінювала холод. Коли під’їзд наповнився світанком крізь віконниці, Артем підійшов до дверей. Наважився їх відчинити: вони повільно, з похитуванням та скрипами, піддались вперед. Головою роїлись страшні думки та очікування побачити що завгодно.

На перший погляд, все здалось нормальним. Про нічну перверсію натякав лиш інший бік дверей. Пом’яті, зі слідами пазурів, вони ледь тримались на петлях. На підлозі посеред під’їзного прольоту Артем помітив випущені кулі. Всі до одної. Щось змусило їх зупинитись в метрі за дверима. Щось, що не лежить трупом на сходах, і не залишило жодних ознак поранення. Щось, що підкрадається все ближче. Продовжує спостерігати із темряви.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Демони Катажини
Історія статусів

05/05/24 00:45: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:17: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап