Обіцянка

Щось було не так. Тривога ніяк не покидала Марію, навіть тепер коли вона тихенько стояла над сплячою дитиною.

Вадиму було усього лише шість. Рік тому Марія дуже перехвилювалася за нього, коли лікарі нібито знайшли у дитини злоякісну пухлину головного мозку. Грошей на лікування матір одиначка звичайно не мала, та вона була готова піти на все, що завгодно для того, щоб врятувати свою дитину.

В той самий день, коли лікарі поставили діагноз, Марія сидячи у приймальній зустріла одну, доволі приємну на вигляд жінку, яка представилася Анною. Вона, дізнавшись про її горе запитала у неї дивне, на перший погляд, питання: «Чи готові ви на все заради своєї дитини?» Марія одразу відповіла, що так. Анна якось дивно посміхнулася, і подивившись їй прямо у вічі сказала: «Рівно через тиждень приходьте на додаткове обслідування до лікарів. Ваша дитина одужає, але тільки в тому випадку якщо ви прямо зараз дасте мені обіцянку, що ні за яких обставин не відвернетеся у подальшому майбутньому від свого сина». Без усіляких вагань, Марія пообіцяла це жінці. Після цього, Анна вставши з лавки попрощалася з нею і швидко покинула приймальну, залишивши її наодинці з доволі суперечливими думками.

Хоча Марія не повірила словам жінки, вона все-таки вирішила прийти через тиждень на повторне обслідування. Результат її водночас неймовірно порадував і здивував. Лікарі не змогли повторно встановити пухлину в мозку, та виявити яким чином вона зникла.

Марії стало зрозуміло, що її сина вилікувала Анна. Вона не мала ані гадки як саме їй це вдалося, та не можна сказати, що її це сильно хвилювало. Вадиму більше нічого не загрожувало, і це було найголовніше.

Після того дня, приблизно раз у місяць Марія прокидалася у повній тривозі. Першим ділом вона прямувала у кімнату до сина, і перевіряла чи все з ним гаразд. Потім оглядала кожну кімнату, шукаючи когось чи щось, що могло нести небезпеку, та нічого не знаходивши, через невеликий проміжок часу, дивне відчуття небезпеки покидало її.

Сьогодні був саме один з таких днів. Зробивши усе те, що вона зазвичай робила у подібних ситуаціях, Марія змогла заспокоїтися. Вона вирішила прийняти душ, аби остаточно прийти до тями.

Швидко вмившись, Марія накинула на себе халат і попрямувала на кухню. Раптово в її ніздрі вдарив якийсь дивний сморід. Пахло незрозуміло звідки, чимось на кшталт тухлих яєць, або зіпсованим м'ясом. Неясна тривога знову охопила її тіло, і ще не встигнувши увійти у дитячу кімнату, Марія почула протяжний крик. Вона вбігла усередину і побачила Вадима, який немов як навіжений вовтузився на ліжку, та кричав увесь голос. Матір спробувала заспокоїти його, та їй це не вдалося. Вона почала оглядати тіло свого сина і помітивши як сильно у нього розпух живіт, та те як посиніло горло, впала у ще більший жах.

Марії довелося швидко покинути кімнату, аби у вітальні взяти телефон та набрати швидку. Майже одразу додзвонившись, вона, сильно хвилюючись, коротко пояснила ситуацію і кинула слухавку. Їй вже хотілося було бігти назад до Вадима, як раптом той опинився перед дверним отвором. Він вже не кричав, а лише тремтячи усім своїм тілом, повільно прямував до матері.

— Мамо! Обніми мене! — жалібно прокричав він.

Марія звернула увагу, що його голос звучав якимсь чужорідним, а з шиї ніби почало щось випирати. Злякавшись вона відступила назад, спершись спиною об стіну.

Вадим продовжував до неї повільно наближатися, і вже стоячи за декілька кроків від неї впав на коліна і жалібно застогнав. Марія заклякла від страху, боячись і далі наближатися до сина.

Тим часом з рота Вадима пішла кров, а згодом його горлянка немов лопнула і з неї почало щось вилазити. Це була моторошна істота, яка найбільш за все нагадувала величезну сколопендру. Вадим не дивлячись на все те, що з ним зараз відбулося, став знову на ноги. Тепер з його горла звисала жаска потвора, яка дивилася своїми маленькими, чорними очима на Марію. Останнє, що встигла почути вона перед тим, як пізнати участь страшнішу за смерть, так це слова які вже йшли не від її сина, а від огидної потвори.

— Обіцянка була порушена... — нелюдським голосом прошипіла істота. — Тепер плоть і кров ваша, належать лише мені.