Світло

 Ненавиджу села, але люблю свою подругу. Мої любов і ненависть однаково тягнуться пліч-о-пліч ще з дитячих років. Пройшло вже багато часу, а я досі не розумію що об'єднує нас – абсолютно протилежних жінок. Ми з Марею завжди мали різні інтереси: доки маленька я прокладала залізницю для власноруч змайстрованого поїзда, трохи старша Маря робила мейк лялькам – майбутнім пасажиркам мого творіння. Ми виросли, моя залізнична станція заіржавіла, її ляльки стали дітьми, а наші колії розійшлися, залишивши лише високовольтні лінії.

 Завдяки химерним вежам електропередач ми підтримували зв'язок. Може, раз на кілька місяців могли подзвонити і розповісти про наше життя. Після дев'ятого класу в місцевій школі я втекла до омріяних хмарочосів, супермаркетів та автомобілів. Маря ж закохалася у хлопця, одружилася з ним і переїхала до його рідного селища, де народила дитину й тепер вагітна наступною. Вона нагадує мені сестру, і, може, це якось пояснює мою прихильність до неї.

 Зараз я повзу по наших українських дорогах і намагаюся стримувати свої природні рефлекси через нетренований вестибулярний апарат. Пригадую теплі миті нашого багатого дитинства і не розумію: як моя рідна Маря потрапила в таке лайно? Бідолашній скоро народжувати, у неї на руках кількарічний малюк, а її чоловік здурів і проміняв сім’ю на пляшку незаконно виготовленого самогону. Я не можу знову залишити її саму.

 Думки обірвав напис на знакові: "Звернирівне". Тупувата назва, подумала тоді Дарина, бо рівне на тих дорогах занадто криве. Саме через це почувся найнеприємніший звук за таких обставин, а за ним і шипіння крізь зуби на межі з криком:

–      Прокляття!

 Одне з коліс не витримало. Тоді пасок клацнув, ручник підлетів вгору, двері гупнули, де-не-де під ногами почала мнутися галька. Було зрозуміло одне – далеко вона так не заїде, треба діставати запаску. Її невеличка Пежо пережила не одну подорож, і всі пройдені успішно. Але все буває вперше, і це – не виняток. Рішення приймалися недовго, то ж Дарина вже діставала домкрата й думала: з поміччю якого бога їй вдасться встановити його на ямистій місцині?

 Я щиро сподівалася, що підойма триматиметься, як моя остання нервова клітина. Добре, що на цій поверхні залишилося трохи асфальту, інакше інструмент пройшов би крізь текстури. Вже темніло, осінні вечори завжди холодні. Пальці трохи німіли, хотілося випити чаю на своїй кухні, але руки мусили зривати кляті гвинти. Я лежала під машиною на сирій землі й молилася, аби мені не довелося в ній спочивати. Коли це пекло закінчилося, і моя автівка не причавила мене, я вирішила набрати Марі:

–      Я не буду їхати до твого будинку вашими дорогами, у мене немає стільки коліс. Куди йти?

Зв’язок бажав кращого, тож я кинула машину і пішла вперед із витягнутою рукою, наче це мало допомогти. Обабіч було підвищення ґрунту, мовби я перебувала у мініканьйоні. Мої ноги потягнули мене на один з тих пагорбів.

–      Але пішаком близько кілометра, Дарю!

–      А до мене аж цілих п’ятдесят! Збери один рюкзак, лише необхідне. Все інше купимо.

По ту сторону на деякий час зник голос.

–      Прямо до другого ліхтаря, потім направо до шостої хати зліва.

Я маю манеру ходити під час розмови, завдяки цьому випадково наштовхнулася на невелику огорожу. Рука направила ліхтарик у її сторону, а страх миттєво вколов шлунок. Прямо переді мною стояв дерев’яний хрест із серпом і мотикою на “ручках”. Недалеко від нього стояв ще один, а від ще одного – інший. Це цвинтар.

 Не знаю, що мною керувало, але тіло вирішило скоротити шлях через це місце. На кожній могилі висіло знаряддя праці, воно огидно дзеленькотіло від вітру. Прекрасне місце, що зустрічає смертю! Здавалося, що кладовисько тягнеться аж до Мариного дому. Я хотіла лише дійти до кінця, забрати подругу з моїми племінниками і поїхати додому. Хіба багато?

 Чи то ноги не слухали мозок, чи то Доля не чула моїх бажань – тепер байдуже. За невловимі секунди, що обернулися для мене вічністю, я знову опинилася на землі. Пам’ятаю лише чоловіка, який так непомітно лежав на одній із занедбаних могил. Він пробив мій телефон сапкою, невпинно промовляючи, що мертві не люблять світло. Наступною була моя шия, останній спогад – кров, хоч щось тепле в тому вечорі.

 Я певна лише в одному: мої кістки прикрашають хрести Звернирівного, і приходити до мене з ліхтариком не варто.