Холод. Неймовірний, пронизливий холод пронизував все тіло. Я озирнувся і побачив лише сіру пелену, що огортала мене з усіх боків. Де я? Що зі мною?
Раптом, крізь пелену промайнув образ. Чоловік, років за 30, йшов по вулиці, занурений у свої думки. Я впізнав себе. Це ж я, за кілька днів до трагедії.
Жах охопив мене. Я ж помер! Як таке можливо? І чому я бачу себе живого?
Я кинувся до себе, намагаючись докричатися, попередити про небезпеку. Але все було марно. Він не чув мене, не бачив. Я був для нього лише примарою, безтілесним викривленням.
Відчай стиснув моє серце. Я нічого не міг зробити. Зрозуміло, що я нічим не зможу йому допомогти.
Я знову й знову переживав ті ж кілька днів, спостерігаючи за своїми діями, словами, думками. Я бачив, як він їв, йшов на роботу, спілкувався з друзями. Все було так буденно, звично. І ніщо не віщувало трагедії.
З кожним днем відчай наростав. Я відчував себе безпорадним, нікчемним. Я знав, що можу врятувати себе, але не мав жодної можливості.
Нарешті, настав той фатальний день. Я з жахом спостерігав за тим, як все відбувається знову. Автомобіль, різкий поворот, гальма, що не спрацювали...
Удар. Темрява.
І знову холод. Сіра пелена.
Я помер. Вдруге.
Цього разу я вже не відчував нічого. Ані відчаю, ані жалю. Лише порожнечу.
Я був ніким. Нічим. Він нічого не підозрював. Може, це просто перехожий, схожий на мене. Але щось змушувало мене йти за ним.
Я йшов на відстані, намагаючись не привертати уваги. Чоловік зайшов до невеликої кав'ярні. Я вагався. Чи варто заходити? Зрештою, я ж бачив усе це вже двічі. Або й більше. Можливо, це якийсь вічний цикл. Можливо, я застряг у ньому.
Але цікавість і якась внутрішня надія перемогли. Я зайшов до кав'ярні. Він сидів біля вікна, занурений у читання газети. Я підійшов до нього. Він підвів голову, здивований.
Вибачте, - промовив я, голос мій пролунав чужим, хриплим шепотом. - Я, здається, вас знаю.
Чоловік нахмурився, розглядаючи мене. Він явно не впізнав мене.
Можливо, - відповів він невпевнено. - Де ми могли зустрічатися?
Це не важливо, - відповів я швидко, поки слова не застрягли в горлі. - Але будь обережний. Дуже обережний.
Чоловік здивувався ще більше. Він уже хотів щось сказати, як раптом за його спиною пролунав дзвінок телефону. Він дістав його з кишені і відповів.
Так, слухаю, - мовив він. - Добре, я буду за десять хвилин.
Він поклав телефон і зібрався йти.
Вибачте, - сказав він мені, - але мені терміново потрібно йти.
Зачекай! - ледь не крикнув я, але мій голос знову прозвучав слабким шепотом. - Не йди! Це небезпечно!
Чоловік зупинився біля дверей, трохи розгублений.
З вами все гаразд? - запитав він.
Я хотів відповісти, щось пояснити, але слова застрягли в горлі. Відчай знову затопив мене. Він був таким реальним, таким близьким.
Чоловік ще раз подивився на мене і вийшов з кав'ярні. Я залишився сидіти, спустошений і безсилий.
Я не міг його врятувати. Я навіть не міг сказати, від чого. Чи це хвороба? Чи аварія? Або щось інше?
Я вийшов з кав'ярні і рушив за ним. Можливо, хоча б побачити, що з ним буде. Можливо, хоча б так...
Він швидко йшов по вулиці, розмовляючи по телефону. Раптом, на розі вулиці, з-за повороту на великій швидкості вилетіла машина.
Ні! Тільки не це!
Я закрив очі, не в силах дивитися. Крик застряг у горлі.
Коли я відкрив очі, на вулиці вже зібралися люди. На тротуарі лежав чоловік, а трохи далі, погнута, зупинилася машина.
Я підійшов ближче. Чоловік не рухався. Його очі були відкриті, але він уже нікого не бачив.
І тоді я зрозумів. Це не просто цикл. Це попередження. Це останній шанс.