Сморід вузеньких вуличок, що просякнуті мочою та алкоголем примушував здригатися моє тіло, та я йшов далі. Несправні старі ліхтарі, що блимали кожні кілька секунд засліплювали втомлені очі, які трималися з останніх сил. Огидний пар, що піднімався з глибин каналізацій охоплював темні розмальовані фарбою стіни і здавалось залишався на місці, тихо перетікаючи з однієї хвилі на іншу. Одинокі тіні, що блукали поряд, місцями викликали огиду і страх, але дивлячись на деяких з них, мене охоплювало почуття жалю та сорому. Не знаю чому, але мені було соромно дивитися на них і розуміти, що це життя нічого не варте. В той час, як за кілька кварталів звідси, в розкішному ресторані люди за вечір витрачають більше грошей, ніж такий як він бачив за все своє нікчемне життя.
Але я тут не для роздумів, і звичайно не заради нічної прогулянки. Я тут живу, хай не на вулиці, але в цьому районі. Подвійна зміна та робота кожного дня дає можливість виживати, але щоб знайти кращу оселю в столиці, мені потрібно більше часу та грошей. Прикро розуміти, що проживши половину свого життя ти не зміг досягти нічого кращого ніж паршива орендована кімната в смердючому районі холодного хворого міста. Щоденна праця не дає депресії настигнути мене, тому що мій організм зараз заточений на виживання і я не маю часу на те, щоб опускати руки, от тільки і жити, часу також немає. Я з подивом дивлюся на людей, що гуляють містом. Де вони беруть час та сили? А гроші? Де вони їх беруть для прогулянок та розваг? Напевно я щось роблю не так, напевно їх також дивують люди, які не мають можливості робити те, що роблять вони. Надіюсь я зможу так жити, але зараз мені потрібно більше працювати і менше витрачати, це найкращий план, який я зміг вигадати.
Останній поворот і я поруч з домом. Три великих контейнера зі сміттям були за кілька метрів від дверей однокімнатної квартири, в якій на даний момент я проживав сам. Не знаю чи на краще, чи ні, але люди тут звикли до зникнень. От і мій сусід уже як тиждень зник з радарів, як орендодавця, так і своїх поодиноких знайомих. Відкриваючи замок, я за звичкою поглянув чи немає бува когось за спиною і тільки впевнившись в цьому повернув ключ і штовхнув вперед двері, що зі скрипом відчинилися. Зайшовши в середину я зачинив двері та видихнув.
— Нарешті я вдома.
Мене мучила спрага та голод, але я вирішив трішки посидіти, щоб зібратися з силами для приготування їжі. Порожні пляшки з під пива та бички з сигарет ще досі були розкидані по кухні. Мій колишній сусід полюбляв такий образ життя, а в мене просто не має часу, щоб все це прибрати. Я беру великий ніж для м'яса та йду до туалету, побачивши мене Сергій почав борсатися в ванні і намагатися кричати.
— Ні Сергій, так не піде. — Я вдарив його кілька разів кулаком, щоб він перестав вовтузитись. — Ти сам винен в цьому, сам винен.
Я дивлюся на ніж та на переляканого хлопця, який намагається звільнитися від міцної мотузки, що через його зусилля, все глибше і глибше в'їдалась в його плоть.
— Сергій, це був твій вибір, зрозумій, я також його не маю.
Його сльози зупиняли мене, але не на довго. Голод бере своє і мені потрібен шмат м'яса, щоб дожити до ранку. Інакше, мені доведеться купляти їжу в магазині, а це не припустимі витрати. Я не хотів цього робити, але він викрав в мене кілька сотень, які я хотів витратити на вечерю, і після цього він заявив:
— Якщо хочеш, можеш з'їсти кусочок мене.
І знаєте що, це була прекрасна ідея. А коли скінчиться цей сусід, я знайду нового, як я вже казав, в цих місцях живуть люди, які нікому не потрібні, і я допоможу їм, знайти свою долю. Більше працювати, менше витрачати, тільки так, кращого мені не придумати.